Земля, по ній біжу я босими ногами,
Сонце, до нього руки простягаю я свої.
Безтурботне те життя і серце ще не у вогні,
Для мене лиш в майбутньому ті злами...
Сад, зірву я стиглії плоди,
Вечірнє сонце, промінням вмиває лице,
Зоряне небо, сяючи мені картини ввижаються оце...
Та зранку, немов повно всюди води.
Все у синій блакиті, брязкотять окови литі,
А як мертве вже, вода втікає,
То воно горить палає...
Попіл, вітер підіймає і несе у небо...
Нехай всі бачать: яку кару ми несемо!
Нехай відчують, почуття страшні ті!
Що вже втопли у синій блакиті.
Нехай почують стукіт тих сердець,
Що віднині високо літають десь!
Не по землі мої ноги біжать,
І ось у іншому саду я, інші я плоди зриваю,
До Сонця руки я не простягаю,
З іншого боку воно мене плекає,
Зоряним картинам мене не діждать,
Вони лиш від смутку тихо бринять.
