Ви не кажіть мені, будь ласка,
Про глибину своїх ідей,
На кожнім з вас брехлива маска,
Не схожі ви вже на людей.
Ви тільки гляньте, ким ми стали,
Замисліться хоча б на мить:
Все те, за що ми воювали,
Поперек горла вже стоїть!
Ми бачим друзів де завгодно,
У кожного товариш свій,
За океаном, за кордоном…
А браття? Браття - вороги!
Невже ж ми справді всі так вірим
Що чужина – то рятівник?
Невже ж ми Україну милу,
Готові власноруч убить?
Одні так Батьківщину люблять,
Що за свободу борючись,
Незгодних безсердечно гублять,
Мабуть, свобода не для всіх…
Але незгодні ці – не кращі,
Вони так вірять – от сліпці! –
Що їм в країні рідній нашій,
Погано! Ось на чужині…
Але на чужині тій самій,
Вас не чекають аж ніяк!
Ви стали дикими звірями,
Звірячий вас чекає й шлях!
Доволі, браття, я вас прошу,
Шукати друзів й ворогів,
Я вам пораду дати можу –
В самих собі їх всіх знайти.
Доля важка в нашого роду,
Та ми самі її творці,
І тільки єдністю народу
Нам вдасться вирватись з пітьми.
Шукать не треба винуватих,
Бо винуваті самі ми,
Але не прийдуть рятувати
Нас «друзі» із чужих країв!
Ми – українці, всі ми разом
Брати і друзі на віки,
Забудем розбрат, «Ні!» образам
І скинем наші ланцюги!
