Життя все плинуло. Якось мимоволі все змінювалось. Дні за днями. Антон переїхав до Аліси. Тож, приходилось вживатись разом. Щось змінювати у власних звичках. Вносити корективи. Йти на компроміси. Якось так дивно. Коли вдома тебе хтось чекає. Коли ти когось чекаєш. Коли не має часу, щоб просто побути наодинці. Навіть в душі. Але є в цьому щось солодке, ванільне та приємне. Якось так дивно, коли є до кого притулитись вночі, коли наснилось жахіття, є кого просто обійняти, щоб заснути, а іноді просто прокинувшись раніше є на кого подивитись, або навпаки відчути, що хтось оберігає твій сон. Що з'явилась п'ята стіна в квартирі, кремезна, і за яку завжди можна заховатись, як маленька дівчинка, просто відчувши свою беззахисність.
Ну, не будемо ідеалізувати. Не без конфліктів. Чомусь ця стіна інколи здавалась тупою крижаною глибою, яка просто не могла запам'ятати простих речей. Що зубну пасту потрібно закривати, що підлога – це місце для шкарпеток, тим паче використаних. І все в такому ж дусі. Не хочеться сказати, що чоловіки якісь нечепури, але практика показує, що вони просто не звертають уваги на подібні деталі. Ось це насправді вражає. Як можна забути поголитись? А ти потім ходиш з лицем, ніби тебе алергія побила місцями. Ну врешті, ми ж не забуваємо?)) Чи невже так важко інколи говорити дякую, що приготувала їжу, допомогти прибрати в квартирі. Але це я звісно перегинаю палицю. Люди всі різні. І тому недоліки є у всіх. Сама інколи влаштовую гармидер та забуваю про ввічливість. Ось чому потрібно сприймати і любити не за чесноти, а недоліки. Ось так і плинуло життя. Вже не дивної холостячки. А майже заміжньої пані. Так назвати Алісу зразковою дружиною було б важко. Ну, так, могла і поістерити. І як слід покричати. І забити на все. І забути про оточуючих,. І наробити купу помилок. І не готувати декілька днів підряд, харчуючись замовленою їжею. І влаштувати сварку. З криками «Ти сьогодні спиш на дивані», дарма, що такого в квартирі не було. Зате як гордо це звучало. Але чим гарні сварки? Ну, по перше, - це колосальний викид емоцій і вихід адреналіну. По, друге, кількість калорій, що спалюється рівноцінна 20 хвилин бігу. Ну, а головне, після сварок, завжди йде примирення. Воно найсолодше.
Кожен день дарував щось особливе. Нові зустрічі. Знайомство з його родиною, ну, як знайомство. Його батьки то мене знали, але як дівчину –школярку, підлітка, бунтарку, що далеко не позитивно впливала на їх сина. Тому на знайомство з батьками йшла як на ешафот. Тим паче потрібно було пройти двояку перевірку. Як господиня та як дівчина їх сина. Бо Антонові батьки приїздили в Київ. Чудово. Що ж? залишалось тільки бути собою, але якою? Бо, як показатись людям, від яких так чи інакше буде вирішуватись твій подальший благоустрій і, можливо, мир в твоїй майбутній родині. Як презентувати себе? Як лахудру, але господиню. Чи як красуню, але не надто зацікавлену в домашньому господарстві. Зрозуміло, що батьки очікували щось типу того. Але Аліса не хотіла бути передбачуваною. Розпланувавши все по крокам, вирішила бути собою. Просто собою. А як то буде? Ну, в будь-якому випадку це краще ніж вдавати із себе щось інше, когось чужого. Міряти образи можна, але потім же прийдеться щоразу вдягати маску і головне не забути дописувати роль, поступово доводячи її до кінця. Але, напевно, все сталося не так, як гадалось. Не дарма говорять, що найкращі речі в житті трапляються несподівано. Навіть не прийшлось діставати з шафи ляльку вуду, щоб впиватись в неї безліч маленьких голочок. Зустріч з батьками пройшла просто чудово. Саме цей й стало завершальним елементом у почутті щастя. Як крем на торті. Як пасок на спідниці. Як туш на віях. Тобто можна і без цього, але не так приємно.
Тож, ми лежали на ліжку і вираховували майбутнє. Весілля… Можливо навіть у ботанічному саду. Квіти сакури. Навколо природа, близькі люди та аромати квітів. Біла сукня та рожеві троянди. Чорний костюм та біле вино. Маленькі дівчатка, що йдуть попереду, та розкидають пелюстки червоних троянд та фонтан з шампанського. Родичі. Мама. Поряд. Щаслива. А потім медовий місяць. Десь в теплому куточку. Де тільки пісок, пальми та океан. Де не працює телефон. Де немає інтернету. Де тільки двоє. За руку. Биття сердець – головна музика. І життя, немов жувальна гумка. Такого ж ванільного аромату та яскравого смаку. Але таке ж недовговічне, бо все не може бути постійним. А потім знову робота. Люди навколо. Кожен з них приносить щось нове. При чому байдуже хочеш ти цього чи ні. Ніхто не запитує твого дозволу, щоб пролізти в душу. А цілі кожен вибирає сам. а потім обов’язково діти. Двоє. Чи навіть троє. І щоб перший хлопчик. Навіть імена повибирали Павло, та близнючки Ксенія та Марія. Так, цього вечора залишалось лише мріяти. Про близьке. Далеке. Інколи можливо й зовсім нереальне.
А потім Антон згадав, що купив мені фотоапарат. Новий, такий, як я хотіла. Майже професійний. Тож решту часу провели в позуванні на об’єктив. Дивна річ – фотокартка. Вона інколи приховує всю людську суть. Іноді змінює когось до непізнаваності. Фотошоп звичай прикриває деякі хиби, але саме фото може бути таким промовистим. Воно і тільки воно інколи здатне виразити злість, радість та купу всіляких емоцій. Перед фотокамерою можна грати різні ролі. Але найгарніше фото – щире. Без зайвих прикрас та добірного вибору найвлучнішої пози. Йому потрібно вірити. Тож, ми з усіх сил намагались не позувати, або навпаки вигадували чудернацькі ракурси, сміялись, придурювалися. Спалах засліплював очі. Фотки виходили кумедними. Але такими живими, як то кажуть. Може, вони й не несли ніякої культурної цінності. Але вони були відбитками нашого настрою, нашої близькості, наших почуттів. Вони були віддзеркаленням нас…
ID:
502115
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.05.2014 09:30:48
© дата внесення змiн: 30.05.2014 09:30:48
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
