І кожен день, немов перший чи то останній,
Я розсипаюсь на крихти у своїй спальні,
І пам’ятатиму місяць той, день чи годину,
Коли дивилась жадано я без упину.
Ті безмежно далекі дороги-шляхи,
Що роз’їдають судини, чорно-білі квитки,
Вони ж висмоктують нерви, псують життя,
Заповнюють нутрощі сумом ниття.
Ти став настільки безмежно коханим,
Що я безнадійно граюсь словами,
Пишу вірші, літаю за хмари,
В пусті кишені збираю каштани.
І десь там далеко в кінці Барселони,
Ти цмуляєш пиво, нотуєш закони,
В тобі так багато страшного й дурного
А хочеться трохи легкого й земного.
