Одного дня, прокинувшись, побачив
Що сонце ще за обрієм лежить
І я тоді, насупившись, призначив
Собі цей день по-особливому прожить
І тут стіна навпроти спалахнула
І чужа думка мене надихнула
І я побачив на стіні ІМ’Я
Яскраве, немов Беллатрікс-зоря
Втратив тоді самовладання я
Любові здалася моя система вся
Тоді все почалось. Ти стала мені всім -
Повітрям, киснем і гормоном щастя
А віддавать мені ти не могла нічим
І стало це причиною нещастя
Я загадку просту не міг все відгадати -
Любов одностороння – лиш у мишоловці
Та я горів – і нікому було сказати
Мені, що я – немов сиджу в духовці.
О, не дано мені цю таємницю розгадати.
Це загадка для мене – що робити?
Чому ж так важко полюбити?
А потім, щоб жаху не наробити -
Ще набагато важче – розлюбити!
Невже любов – всього лиш важіль
Для управління «мрійниками»?
Над загадкой я думав рік -
Пройшло, здавалось, вічність
І душу я тоді обрік
На руїни, хоч і чекав я ніжність.
Та мишоловка та міцна -
Цілком удержить і чорта.
А ним я буть не міг і не хотів,
А може, притворятися не вмів…
Я поділив на нуль. Переступив ліміт
Продиференціював всю свою душу
Я розтрощив себе, щоб знизить гніт.
Тепер же відбудовувати мушу…
Бо загадка лишилася загадкой
Ну а біда – лишилася бідой:
Тобою користуються – люби!
Тобі плюють в лице – люби!
І головне – про це нікому не кричи
Адже вона – твоя єдинна мрія,
І створена з наркотику надія.
Тому забудь про щастя і мовчи.
Гормон тебе не випустить й вночі!
А що ж тоді? Жахливий спогад
І змученого мозку страшний здогад:
Нема любові. Й не було ніколи.
Усе, що є – сердець розколи.
Й душі розтрощеної прах.
І мозок плавиться. Живе у снах.
Шукає він примарного спасіння
І духів смерті слуха голосіння
Та не потрібне їм його життя
Їм би його відправить в небуття!
І настає жахливе забуття…
Та все мине – лиш силу май
І, головне, – не помирай!
Любов одностороння жалощів не варта
Лиш силу й волю забирати вона здатна
Ось і уся відгадка, та я її не відгадав -
І, як покарання, кварт душі віддав.
Лиш двостороння має право існувати,
Інакше – самогубство їй всі сили віддавати!
Я прокидаюсь знову, й бачу на стіні
Все нові й нові літери, мов уві сні.
Загадку цю колись я маю розгадать
Якщо собі я зміг це загадать.
Не зможу я її вже розірвать.
Так це було. Тоді, давно,
Коли не знав я й подавно
Всього того, що знаю я тепер
Про душі магічний оберег,
Завдяки якому я й не вмер.
Та він, перегорівши, вийде з ладу
І упаде вогненним градом.
І ти здригнешся тоді знов,
Й вскипить бурхливо твоя кров
Адже ім’я йому – ЛЮБОВ.
Молодчинка
