Усе, що мало колись початок,
повинно мати і своє завершення
у будь-якій із можливих форм
у будь-якому разі зміни на обрії
як цунамі, змітають все на шляху
і ти намагаєшся вкотре встояти
в пилюці перетертих кісток механізму,
забиваєш каблуки поглибше в землю,
як хрести в свіжозастелені могили
та відшкрябуєш грязюку з підошв,
яку замісив для тебе вранішній дощ
твоїх сліз не бачив ніхто і ніколи,
це він інколи плаче замість тебе,
ховаючи за вуалью парасолі твою втому.
Ти старієш в той час як хтось вмирає,
та вмираєш, коли хтось народжується,
запалюєш свічки на могилах, замість свічок на торті
замість слів привітань вислуховуєш слова співчуття,
складаєш витинанки чужих сердець у порожнє своє,
народжуєшся щоразу наново, коли когось втрачаєш,
бо вмираєш від того, що не здатний нічим зарадити.
Ти не знаєш що за поворотом,
можливо нове стихійне лихо,
або раптом несподіване щастя.
хоча щось підказує, що скоріше перше,
але ти вкотре не здаєшся, вперто ідеш
куди не знаєш, але ідеш
попри сильний дощ
засліплений оптимізмом.
"куди не знаєш, але ідеш
попри сильний дощ
засліплений оптимізмом" - Радше песимізмом... Оптимісти знають куди іти: до влади... А тоді усе буде... - така правда...
Сабріна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ріно
- така правда... 
