Обід. Час пік. Людей чимало.
Стояла в натовпі одна.
А в телефоні пролунало "ало",
Усе. Пішла до дна.
Потрібно було говорити,
Я ж подзвонила недарма.
Хотілося усе спинити,
Бо я дурна, дурна, дурна!
Ми не мовчали, слава Богу,
Так швидко десь взялись слова,
Плекала ніжно святу змогу
Почути голос цей. Провал.
І кожну буквочку хапала,
І кожен порух його вій,
Я наче тілом відчувала..
І щось кричало, що він свій!
І щось благало зупинитись,
І щось шептало мені: "Стій!
Тобі потрібно боронитись
від цих старих юнацьких мрій."
А я так вперто поринала
У теплу осінь його слів,
І задихнуся.. Добре знала,
У павутинні, що він сплів.
Але, напевно, й цього досить,
Хоч серце часто повстає.
Бо хтось взаємності попросить.
Мені ж достатньо, що він
Є.
