Вже досить, чую звідусіль..
Кричить душа, немає сил вже...
А я мовчу, можливо все мине...
І ти мовчиш, незнаєш що робити...
Здавалося ще вчора, будем вічно..
Слова такі пусті тепер вони...
Загибли наші мрії як й надії..
В майбутнє, в те , що вірили щодня..
Ми будували наче так і треба..
І планували завести сімью..
Залишити домівку і тікати,
Шукати в світі потаємне й щось нове..
Завести хоч одну собаку,
Дітей як мінімум хоч двоє...,
Обовязково хлопчика, захисника,
І дівчинку красуню, найдорожчу...
Будиночок у горах, біля океану,
Щоб жити, і ні дня не забувати...
Не марнувати час в пусту,
Й Радіти що живий, здоровий...
Та все це марно, коли серце,
Розбити від одних надій..
Розчарування, егоїзм і не довіра
Що може ще заставити піти...
Залишила я поряд вірність..
Сховала від усіх добро,
Тобі віддала всю любов, і небайдужість..
Натомість ти віддав мені брехню...
Взаємність, сплутала з потребою,
Лиш бути там де ти цього хотів,
А почуття, були одним обманом..
Спотворені всім серцем що розбив...
Тепер відкривши двері не спиняєш,
Не просиш залишитись, знов мовчиш..
Замкни за мною, тільки тихо, прошу..
Далеко йти, від болю не сховатись....
ID:
517095
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 13.08.2014 23:46:27
© дата внесення змiн: 13.08.2014 23:46:27
автор: Olenka
Вкажіть причину вашої скарги
|
