Гарматний стріл мене розбив частинами.
Я тихо підійшла поближе до землі.
Стріляй, моя безмежносте, картинами,
які з тобою ми шукали у імлі!
Як тихо вітер віяв нам тоді вершинами,
дурманив наші голови добра,
а ми з тобою стали лиш машинами,
на захисті у чорного ярма.
Розтерзані птахи губилися між хмарами
із попелу тілесного буття.
Ось тут впаду червоними краплинами,
як та роса нічного каяття.
