Елена Соляник
ТВОЇ ВУСТА
Це було,якось, уже вночі,
Крізь сон почула я:- Води...
Швиденько встала, подала,
Бо спраглії твої вуста.
Від спраги й сохнуть почали,
Збіліли і пошерхли всі.
-За що?- Спитала я тебе,-
Ти душу губиш знов в собі?
А ти у відповідь говориш,
Що ніби ти уже проходиш,
В своєму просторі життя,
Зовсім новітні відчуття.
А в мене ще не ті простори,
Щоби знайти оті потвори.
Бо я природу відчуваю,
І вдячністю її вітаю.
То що ж тобі мені сказати,
Мені ж таке не відчувати!
Бо спраги я іще не маю.
В житті я радість відчуваю.
Тобі ж завжди до уст рукою,
Подам я глечик із водою.
Щоби від спраги не збіліли,
А свіжим подихом зміцніли.
І ось усмішкою знов сяють,
І спраги вже вони не мають.
Продовжується знов життя,
Що радістю повнить серця.
27.05.2013