2. ШВИДКА ДОПОМОГА
Так-сяк дотьопався до Нового року. Зустрічали ми його вдвох із молодшим сином Дарієм і я вперше тільки пригубив шампанське - пляшка досі стоїть у нас на поличці не випита.
Після Нового року пішли пригоди: пекучий біль під горло, швидкі допомоги, кардіограми не виявляють інфаркт, ставиться діагноз: міжреберна невралгія, бо при диханні чи при русі тілом вибух болі... Лікарі додому, купа ліків, майже прикований до ліжка. Пропозиції лягати в лікарню відхиляю, чесно кажучи, тільки тому, що знаю, що молодший син не зробить без моєї допомоги переддипломну роботу в Художній школі.
Нарешті більш-менш себе почуваю нормально, умовно нормально.
У мене вистачає сил 7.04.2014 в банку відкрити рахунок, бо Замовник попередив, що буде перераховувати гроші за проект, а на наступний день я потрапляю в халепу.
Почував я себе добре, то і вирішив вдень піти купити собі ліки. Мене трохи дивувало те, що я не відчуваю вже звичної болі в грудях, що моя хода не провокує виникнення болю, але все єдине я був обережний в ході, часом від часу робив контрольні зупинки і прислухався до свого відчуття в собі.
Перейшов через одну проїзну частину вулиці, потім через трамвайну колію, потім по пішохідному переходу на другу частину вулиці. Зайшов до аптеки і купив ліки, але вже біля віконця продажу ліків відчув себе кепсько: млість, слабість. Вирішив, що у мене різко впав тиск. Таке у мене вже бувало і я заради цього пив каву. Допомагало.
Обережно-обережно перейшов на другий бік проїзної частини вулиці, тихо додибав до критої зупинки транспорту і сів на кутову лаву. Поклав одну ногу на лаву. Відчуваю: зараз зомлію. Подумав: "Не може бути!" і зразу здивувався, що вздовж мого зору лежить в шар гравій. Виявляється: я таки впав, бо втратив свідомість.
Люди біля мене. Гомонять. Хтось підсовує мені таблетку валідолу, хтось кричить, що треба викликати швидку допомогу. Закриваю очі - так завжди роблю, коли мені погано.
Чую, що хтось шарпає мої груди там, де у внутрішній кишені куртки лежить гаманець. Лап по кишені - гаманця немає! Вскакую і миттю розумію, що саме цей молодик тільки що витяг у мене гаманець. Кидаюсь до нього і кричу: "Віддай гаманець! Там документи!" Грошей там було не багато, десь до 70 гривен, але там у мене завжди є документи, які не поновлюються - хоча б посвідчення Учасника бойових дій! Він починає тікати. Я - за ним. Він перестрибує через огорожу висотою десь в 1,2 м із труб, я - за ним. Хапаю його за модний шкіряний піджак. Кричу: "Віддай гаманець! Там документи!" Біля нас миттю збираються люди. Я хитаюсь, тримаюсь з останніх сил, мене підхоплюють під пахви, але я не відпускаю молодика. Чую, як якась жінка голосно каже: "Так це ж відомі тут наркомани! Наркоман!" - підвищує вона голос.
І тут злодюга каже: "Так от твій кошельок!" і засовує його мені в ліву бокову кишеню куртки. Я хапаю гаманець, стискаю його намертво правою долонею, думаю, що мої документи врятовані, про гроші навіть і не думаю і починаю падати.
Жінки мене підхоплюють, волочать до лави транспортної зупинки, садять і тримають, бо я завалююсь. В цей час чую:
- Швидка приїхала!
Через вії ледве бачу розмито, що напроти мене стоїть машина швидкої допомоги, а з неї виходить фігура в червоній фірмовій куртці і говорить:
- О! То я вас знаю! Адже я вас в минулому році відвозив до лікарні із носовою кровотечею! Допоможіть мені його завантажити у машину! - звернувся він до людей, що скопилися навколо мене.
В машині почався кошмар.
В середині мене немов виникала якась повітряна куля, вона розпирала мене і я з гиком робив спробу позбутися її. Спазми нереалізованості випинали мене. Лікар питав щось, я щось ніби відповідав, мені робили якісь перевірки, якісь проби, машину підкидало на наших знаменитих дорогах і біль, яка з'явилася в грудях, починала нестерпно пекти мене із середини.
- Та сховайте свій кошельок! - почув я. Виявляється, що лікар пробує витягти мій гаманець із моєї руки. Нарешті я дозволяю це зробити, він кладе його мені в кишеню і демонстративно застьобує її. Я все це фіксую і зразу провалююсь у пароксизм болю.
Нарешті ми приїхали на вулицю Запорожця. Третя лікарня. Тут я раніше лежав під час кризу із носовою кровотечею. Тут мій середній брат лежав із інсультом - паралізована права частина тіла. Тут 17 років назад народився мій молодший син Дарій.
Мені здавалося, що гірше, ніж було під час транспортування, вже не буде, але я помилявся. В Приймальному покої зі мною дійсно стала катастрофа.
У мене відібрало руки і ноги, вони стали ватними - я не міг ними управляти. Мої руки клали мені на живіт, а вони немов ганчірка сповзали та звішувалися немов тканина. Мене розпирав за грудинною страшний пекучий біль. Я тихо стогнав і просив щось зробити, щоб зняти біль.
Наді мною копошилися лікарі - роздягали, щось кололи, бризкали чимсь під язик, після чого почало промальовуватися полегшення.
І я замовк.
Слабкість не давала можливість щось говорити. Я немов заціпенів.
Кудись везли ліфтом, потім коридорами і, нарешті, я опинився в Реанімації, яку тепер делікатно називають Палата інтенсивної терапії.
Якісь папірці я підписував ще у затьмареному стані.
***
ID:
518320
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.08.2014 20:59:42
© дата внесення змiн: 19.08.2014 20:59:42
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
dsnm ntgth ot ljduj! 
