Творча провесінь
Схильність до творчості простежується у кожному поколінні нашого роду.
З маминого боку було багато всебічно обдарованих – гарно співали, грали на різних музичних інструментах, мали потяг до майстрування, ремесел.
З батькового роду бере початок письменництво. У сімейних переказах помітне місце займають дивацтва і фантазії діда Петра. Здібним журналістом був батько.
Відтак маю успадковані творчі здібності.
Змалку любив читати . Завжди був активним відвідувачем бібліотек – в сільській бував по кілька разів на тиждень, ходив пішки до дитячої бібліотеки в Козятині. Власників цікавих книг, а надто приватних книгозбірень, завжди шанував і трохи їм заздрив.
Маючи розвинену мову, вмів цікаво розповідати. Хист оповідача дістав визнання однолітків, які охоче слухали мої літературні імпровізації, хоч і вважали диваком.
На все життя в пам’яті залишилися дідова садиба, справжній материк мого дитячого світу, світу фантазій. А ще – степ, зорі... Дід Петро в жнива сторожував біля комбайна, що залишався на ніч у степу, і неодмінно брав мене з собою. До діда приїздили з села дядьки – погомоніти (і не без того, щоб яку торбину колгоспного зерна прихопити). А я лежав на возі, вкритий кожухом, і роздивлявся Чумацький Шлях… Якщо ж ночував удома, то за погоди спав під яблунею, під тим-таки кожухом. А ще ми частенько їздили з дідом у степ, на колишні хутірські садиби. Там, у ярку, дід косив траву, а мені щоразу виплітав батіжка. Їдучи, розповідав мені, хоч і з недомовками, багато такого, про що тільки зараз пишуть у підручниках.
Підлітком любив піші самотні мандрівки, під час яких подумки творив різні історії з власною особою в якості головного героя – і не тільки в літературознавчому розумінні. Потяг до героїчного формувався під впливом читання пригодницької та історичної літератури "для середнього шкільного віку".
Перші спроби щось писати підтримки не мали. Ані щоденник, ні оповідання, з якого згодом написана "Безодня". З моєї писанини посміювалися, а батько навіть сварив. Тому захопився фотографуванням, вибравши "безпечнішу" форму творчої самореалізації.
Восени 1961 року мій етюд про вечірнє місто, що закінчувався словами – "Місто засинає, місто спить...", зачитала в класі Ольга Романівна Бойко, наша тодішня вчителька української літератури, похвалила. Таким було перше визнання літературного хисту. Згодом схвально відгукнулася про мій вірш "Зі степу сполох принесли підкови" ще одна вчителька літератури, Марія Юхимівна Лоєва.
Яким тернистим буває шлях до слави, дізнався, написавши етюд під впливом Ave, Maria Шуберта у виконанні Робертіно Лоретті. І цього разу Ольга Романівна зачитала твір у класі, але замість схвалення відбулося судилище за всіма тогочасними ідеологічними канонами. Історія набула розголосу, мене звинуватили в релігійних настроях. Загалом якось усе зам’ялося, хоча трійку за чверть з української літератури я все-таки одержав.
По закінченні школи міг би обрати філологію чи журналістику, але доля вберегла від спокуси. Зі своїм непокірним характером я навряд чи зміг би вписатися в тодішні ідеологічні канони.
Перші кроки
Далекі, наївні, романтичні 60-і роки! Роки прозріння, осмислення і переосмислення минулого, а водночас – марево "світлого комуністичного майбутнього", невмирущість культу особи, кукурудзяна "епопея". Це був зоряний час космонавтики, атомної енергетики, освоєння незвіданих і неозорих просторів. Обдарована молодь знаходила своє покликання в точних науках. Мене ж вабило вчителювання.
Вже в шкільні роки не без мого впливу кілька моїх приятелів - "трієчників" значно поліпшили успішність. Таким був перший педагогічний досвід. З усіх шкільних предметів найбільш подобалася математика, хоча в мені вбачали і здібності філолога. Написані мною твори переходили з рук в руки як взірцеві...
І все ж, несподівано для всіх, навіть для себе, я став студентом Київського політехнічного інституту. Звичайно, вибір був невдалий, у чому досить швидко й переконався. Але хто в молодості не робив дурниць!
Тим часом душа прагла неспокою. Критика культу особи, відлига 60-х сіяли в молодіжному середовищі зерна бунтарства. Ще учнем я кілька разів досить відверто виступав на комсомольських зібраннях, викликавши неоднозначну реакцію слухачів. Вже студентом, у вересні 1965 року, не лише відмовився підписати протест проти українізації навчання в КПІ, а й письмово висловив незгоду з цього приводу.
На той час батько працював редактором районної газети, до нас часто заходили журналісти, бували доцент факультету журналістики університету імені Шевченка Євген Бондар , а також Йосип Терентійович Цьох, декан факультету журналістики Львівського університету . У моїй присутності часто обговорювалися тогочасні гострі суспільно-політичні проблеми. В Києві дізнався про дисидентський рух, протести з приводу згортання демократії. Тоді ж я дізнався про Івана Світличного, мені до рук потрапив текст виступу Івана Дзюби на вечорі пам’яті Василя Симоненка. Навесні 1966 року, після відзначення 22 травня, бунтівливий молодняк удостоївся особливо пильної уваги КДБ. Йшли розмови про можливі арешти…
Склалося так, що педагогічну діяльність я розпочав учителем української мови й літератури. Моїм ідеалом, духовним та поетичним наставником, став і на довгі роки залишився Василь Симоненко. Його карбоване "Все на світі можеш вибирати, сину, Вибрати не можеш тільки Батьківщину" обрав епіграфом до випускного твору. "Кирпатий барометр" був, як дві краплі води, схожий на мого сина-первістка. І нічим іншим, як Василевим впливом, не можу пояснити перший свій надрукований в районній газеті вірш "Поколишу, поколишу я дитину". Наступні, вагоміші, поетичні спроби – "Лягає пісня на широку греблю", "Заворожили світ мені твої пісні", "Ми починаємось не з рими".
Час від часу мої публікації з'являлися в районній і обласній пресі, я мав схвальні відгуки "літературних авторитетів", брав участь у творчих семінарах. Однак вступ до аспірантури, професійне становлення, праця в школі і в інституті, турбота про сім’ю залишали обмаль часу для літературної творчості. Та й часи були задушливі. Отак протягом багатьох років я й лишався поетом-початківцем і дописувачем.
За різних обставин мені доводилося зустрічатися з Віталієм Коротичем, Дмитром Павличком, Кирилом Курашкевичем, Анатолієм Бортняком, Михайлом Каменюком, Ніною Гнатюк, Валерієм Лазаренком, Тетяною Яковенко, Іваном Кичаком, Олександром Томешом, Петром Зарицьким, Миколою Руцьким, Василем Страшним, Тетяною Домашенко, Миколою Кротенком, Сергієм Вдовиченком, Геннадієм Шклярем, Петром Гордійчуком. Однак загалом завжди перебував поза літературним середовищем – заважала надмірна вимогливість до себе, невпевненість у власному хисті, зрештою, епізодичні заняття літературною творчістю і відсутність філологічної освіти.
На хвилі небайдужості
1985-й рік ознаменував початок нової епохи. Війнуло свіжим вітром, свободою. Хвиля романтичного і безкорисливого ентузіазму підхопила й понесла мене, хоча доводилося борсатись переважно в піняві. Політичні пристрасті, мітинги, громадсько-політична діяльність жадібно поглинали час, але всюди намагався встигнути – на очах творилася історія.
За моєї активної участі в Козятині відбуваються установчі збори міського осередку "Просвіти", мене обрано членом правління обласної організації просвітян. На хвилі комп’ютеризації і національного відродження пощастило одержати через "Просвіту" адресний дарунок діаспори – три персональні комп’ютери для школи №1 (що важливо – імені Тараса Шевченка!). Навколо цього дарунку плелися різні інтриги, але всупереч усьому я гуртував навколо себе здібних учнів (найкраща знахідка – Тарас Доманський).
Злет активності мав наслідком появу збірки "Народження добра", виданню якої посприяв тодішній голова обласної "Просвіти" Михайло Бардин. Її хрещеним батьком став Микола Руцький. Назва збірки мала слугувати лейтмотивом, народження добра мислилося через протиріччя буття. Однак тема, як то кажуть, лишилася нерозкритою. Згодом я неодноразово повертався до цього задуму.
Збірка мала певний розголос . Була презентація в обласній "Світлиці" з позитивними загалом відгуками присутніх і стриманою критикою Анатолія Бортняка. Щось трохи розійшлося і в Козятині, в місцевій газеті свою прихильну думку про збірку висловив Олександр Томеш. Були і критичні, навіть зневажливі оцінки. Я ж особисто згодом більшу частину тиражу власноручно знищив (добра традиція М. Гоголя!).
На початку 90-их років я поринув у журналістику, успішно оволодівав мовною майстерністю, удосконалював стиль. Мене приваблювала різноманітна тематика, але тяжів до публіцистики. Яскравою сторінкою творчої біографії стала участь у творенні тижневика "Козятин. 7 днів". Саме в цьому тижневику вперше було надруковано мій нарис "Без покаяння" – про нелегку долю Леоніда Лозинського .
Вірші в той час писалися рідко, переважно під впливом емоційних чинників, настроїв або прочитаного, зате багато читав, у першу чергу вабила поетична творчість Євгена Плужника і Ліни Костенко. Перечитував "Кобзар", намагався збагнути і осмислити світ поезій Василя Стуса.
Ейфорія духовного відродження досягла апогею на Першому Всесвітньому форумі українців, делегатом якого мені пощастило бути. Однак відмова влади від національної ідеї, стихія наживи одних і відчайдушна боротьба за виживання інших змусили важко замислитись, яку Україну маємо в серці і якою Україна є насправді.
Тоді ж, у 90-х, я перестав замовчувати своє польське походження, поринув у діяльність полонійних товариств, почав друкуватися також польською мовою. У моєму доробку – статті, а також кілька поезій. Літературно-публіцистичні спогади "Не завершений щоденник" було відзначено другою премією творчого конкурсу в Варшаві.
Навіть у журналістиці я залишався поетом – прагнув бути відвертим, щирим, засвідчуючи власну позицію, власну точку зору, привносячи до матеріалу емоційний струмінь. Тому ніколи не міг писати під замовлення, а тим більше обслуговувати чиїсь інтереси. Мій журналістський доробок слід розглядати передусім як частину літературної творчості, а не суто журналістської продукції.
Дорога повернула круто…
Моє життя часто зазнавало важко пояснюваних з точки зору "обивателя" змін, яких я завжди прагнув. Мене постійно переслідувало невдоволення тим, що є, а відтак і з'являлися пошуки чогось іншого. Працювати на одному місці, роками, не кажучи вже про десятки років, займатися одним і тим же – це мене відлякувало. Я наче боявся потрапити в пастку, з якої вже не вирватись. І тому моя життєва траєкторія так нагадує рух броунівської частинки.
Набуваючи авторитету в чомусь, ніколи ним не дорожив і підсвідомо прагнув його позбутися. Те ж стосується і набутого статусу. Важко було пояснити навіть собі, що всі ці шукання, це невдоволення душі є очікуванням того, ради чого народжений, у чому твоє справжнє покликання. Так тривало роками, поки надійшов – мій час. І недарма я назвав своє покоління припізненим.
У 1997 році, під тиском багатьох обставин, довелося залишити Козятин . Я перебрався до Нетішина, що на Хмельниччині, який час учителював, але вписатися у тамтешні стосунки не зміг. Натомість з головою поринув у творчість, став активним дописувачем. Друкувався в газетах "Слово педагога" (Вінниця), "Mozaika Berdyczowska" (Бердичів). З'явилися мої статті і на сторінках журналу "Математика в школі".
Редактором профспілкового освітянського видання "Слово педагога" був Йосип Мойсейович Кутисман, з яким я познайомився ще в часи повсюдного захоплення педагогікою співробітництва. "Мозаїку" редагувала Лариса Вермінська, з нею познайомився, перебуваючи на курсах в Любліні. Тамару Миколаївну Хмару, редактора "Математики в школі", знаю віддавна, ще з аспірантури. З усіма склалися дружні стосунки.
Завершувалося велично-трагедійне ХХ століття.
Восени 2000 року я знову почав працювати у Вінниці, повернувся на кафедру – вже не інституту, а педагогічного університету. Здавалося, життєва течія ввійшла в широке повноводе русло. Крім методики математики, мені доручили читати історію математики, мав також години геометрії в нововідкритому при університеті ліцеї. Плідним у творчому плані стало виконання під моїм керівництвом дипломних робіт в магістратурі.
Під весну 2003 року (ще одна ланка ланцюга начебто випадкових обставин ), мене затвердили на посаді головного редактора видання Української Всесвітньої Координаційної Ради – "Вісника УВКР". Щоправда, ситуація в організації виявилась не з кращих, а характер Михайла Гориня, на той час Голови УВКР, – не з легких. Та й ставлення до мене "за місцем основної роботи" погіршилось (ще б пак, адже я розривався між Вінницею і Києвом!). Восени того ж року УВКР довелося залишити , але в такий спосіб уникнути "чорної смуги все ж не вдалося.
Прихід нового керівництва, реорганізація фізико-математичного факультету, "підкорення" кафедри вихованцями недружньої мені методичної школи вибивали ґрунт з-під ніг, фатально позначилася на моєму становищі також відсутність вченого звання. Спочатку мене витіснили на половину ставки, а за рік до пенсії університет довелося залишити.
"А я сиджу в холодній електричці…"
Летять повз мене поїзди швидкі,
А я сиджу в холодній електричці,
Підкорений багатолітній звичці, –
І нащо ця жертовність, невтямки.
А за вікном, де темрява густа,
Повила крепом сяйво місяця,
Притихлі села, гомінкі міста...
Великий світ!
Лиш мало в ньому місця.
Цей вірш власне й не вірш, а розповідь про одне з моїх вечірніх повернень додому після, як завжди, насиченого, напруженого, важкого робочого дня .
Тоді ще працювали підприємства, створювалися все нові й нові робочі місця, працювали налагоджені механізми урбанізації. А житлова проблема пом'якшувалася за рахунок підвозу робочої сили приміським транспортом.
Скільки разів я втискався у переповнені вагони, скільки годин витрачено на перонах в очікуванні запізнених електричок! Зранку ще було так-сяк – адже робочий день мав розпочинатися без зривів. А ввечері вже як Бог дасть. У першу чергу пропускалися товарні потяги, що перевозили туди-сюди різноманітні вантажі (на цих перевезеннях залізниця мала найбільший прибуток), з порівняно незначними запізненнями проходили швидкі пасажирські поїзди, а вже в останню чергу втискалася у графік електричка, переповнена робочим людом. Та ще добре, як не заганяли нас на запасну колію, де й доводилося терпляче очікувати, поки пролетить повз нас кілька товарняків і швидких пасажирських.
А все ж я вдячний долі за ті безрадісні повертання в напівпорожніх, обідраних, напівосвітлених, брудних і холодних електричках. Скільки цікавих і різних долею людей побачив я в той час, скільки розмов і розповідей наслухався! З тих поїздок з'явився цикл дорожніх заміток "Пєсня за жізнь", назва якого взята зі звернення малолітніх жебраків, яких свого часу було по електричках чимало: "Бабушкі-дєдушкі, тьотєнькі-дядєнькі, паслушайтє пєсню за жізнь!".
Тим часом суспільство задихалось в негараздах, назрівала революція.
Усе, що діялось, озивалося в мені почуттями. А ще особиста трагедія, трагедія безповоротної втрати, відчуття порожнечі і усвідомлення майбутнього власного відходу в небуття. 13 вересня 2002 року сталася подія, що замінила спокійну течію на швидкий гірський потік . Надзвичайне емоційно-психологічне потрясіння спричинило потужний творчий імпульс. Неабиякий спалах натхнення дозволив протягом кількох місяців пізньої осені і зими написати збірку поезій. Писалися вірші швидко, легко набували завершеного вигляду (принаймні, так мені тоді здавалося).
Переповнена емоціями душа потребувала вивільнення, я мусив викричатися "в людному безлюдді". І тому писав. Гарячково, натхненно, інколи по два-три вірші за поїздку. Майже всі вірші, що склали збірку "Мій час", були написані тоді, " в холодній електричці ".
Сьогодні потяги курсують за розкладом, швидкісні і комфортні електропоїзди витіснили старі електрички. Але я гордий тим, що саме в них, призначених для простолюду, творив поезію "маленької людини на пронизливих протягах історії".
Не замислюючись над доцільністю такого кроку, я нетерпляче прагнув видати збірку щойно написаних поезій.
Яке це щастя – Всесвіт сотворити
Влітку 2003 року у вінницькому приватному видавництві Миколи Кротенка "Континент" побачила світ книга "Мій час".
Значно краще зроблена, про неї говорилося багато добрих слів різними її читачами, я навіть провів кілька творчих зустрічей. У рецензії на книгу Сергій Негода писав: "Богдан Сиваківський написав власну історію сучасності у віршах, аби вплинути на суспільну свідомість збайдужілого народу України… Дякую автору за щирі та відверті думки з приводу майбутньої долі України. Залишається чекати відгуку в душах читачів". Микола Руцький оцінив її словами: "Поезію Сиваківського можна читати вголос…, можна на самоті. Заглибившись в себе, поринувши в розмаїту уяву, яку вона викликає. Ото ж, читайте, думайте і ще раз читайте". А все ж… Епоха Кучми, як і брежнєвська задуха, гнітила людей. Деякі з моїх віршів слухачі сприймали з переляком, щоб догукатися їхнього сумління, потрібен був би хіба що крик…
Задум збірки "Мій час" розкриває звернення до читача, що завершувало книгу:
"Не так часто випадає нагода звернутися до читачів власної книги, надто якщо виношував її протягом усього життя, яка, власне, і є твоїм життям. В ній – згадки про дитинство, не завжди сонячне і зігріте добром, почуття, що наповнювали серце в пору дорослішання, думки, якими переймався на не завжди легких життєвих шляхах.
Я ніколи не вважав себе гідним звання поета. Друкувавсь мало, тому що любив і цінував тільки добірну поезію. Працюючи над збіркою, я раптом відчув себе, наче оголений нерв на повівах часу, відчув незвичайне поєднання вічного і щоденного, історії і особистого переживання "маленької" людини. Я писав книгу з відчуттям, що вона, можливо, є тим, ради чого я жив і мислив.
Це справді був мій час.
Більшість поезій, що увійшли до збірки, написано одним подихом. Але є в ній і написані раніше, в молодості. Так швидкоплинна юнь поєдналася зі стрімко прожитими роками, а все разом віддзеркалювало буття, в якому так нерозривно поєднані минувшина і прийдешність, земне життя і зоряна Вічність.
Книга писалася з любов’ю, болем і ненавистю. Любов’ю до життя і України, болем за пережите моїм народом і ненавистю до ледачих сердець, які дозволяють недругам паплюжити нашу культуру, змушують жити неправедно і важко".
Після виходу книги я мав підстави бути задоволеним, але і цього разу переважило критичне ставлення до неї. Порівняно із "Народженням добра" збірка мала набагато кращий вигляд, хоча в ній теж далися взнаки поліграфічні прорахунки. Та головне – знову й знову перечитуючи власні вірші, я щораз глибше усвідомлював, як вони ще мало розповідають читачеві про те, що є на душі, скільки ще думок та роздумів залишилося невисловлених. Відчувалась також потреба доскіпливого і вимогливого редагування. Ото ж, після досить-таки тривалої перерви я знову відновив пошуки слів, поєднання яких творить справжню поезію. Так з'явилася в авторській редакції збірка поезій "Знак Надії". До неї ввійшли суттєво відредаговані, або й заново переписані вірші із збірки "Мій час", а також багато нових поезій.
Укладаючи збірку, я творив систему, що була б непорушна, струнка, логічно завершена. Єдність змісту книги віддзеркалює єдність Вічності, історії і життя конкретної людини. У ній присутня тема втрати, страждання і смерті, але це аж ніяк не понуре світобачення. Навпаки, у всьому проглядає, наче зоря крізь хмари, надія на те, що ми, нарешті, хай навіть пройшовши через страждання і сумніви, станемо мудрішими і "в прозорості дерев глибокій/Незлі і тихі скажемо слова".
ID:
562638
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.02.2015 13:59:52
© дата внесення змiн: 26.02.2015 13:59:52
автор: Богдан Сиваківський
Вкажіть причину вашої скарги
|
