На поверхні душі
Доки я іще вмію летіти…
Ігор Павлюк
На поверхні душі щось бентежне, тривожне і вічне,
На поверхні землі буйнотрав’я росте крізь літа.
Смерекові ліси мене кличуть в мандрівку одвічну,
А з високого неба розсівається благість свята.
Поділися красою, поки я ще з тобою, мій світе,
Бо не знає ніхто, де остання зупинка в житті,
Бо допоки живу, мене буде нестерпно боліти,
Що за мене так страшно Христос помирав на хресті.
Мені радісно там, де сміються-квітують блавати,
Де із сонячних літер складаються теплі слова,
Мені боляче там, де приречено мусить вмирати
Покалічений ліс і спаплюжена кимось трава.
За осквернену землю відчуваю одвічну тривогу,
Її біль – в моїм серці, її доля – одна з моїх мрій.
І за це мене клен проведе у останню дорогу,
І нечутно заплаче за мною старий деревій.
Мені досить тепла, мені досить цієї любові,
Бо із вирію птиці в Україну кохану летять,
Де розп’ятий Христос воскресає в причасті і слові,
Де з високого неба спливає свята благодать.