Ось так лежиш в ліжку туманними, дощовими зимовими ночами та й думаєш. Думаєш до болю в голові про прожитий день, тиждень, місяць. Прожитий мною, а кимось не прожитий...
Думаєш про Схід і часті з'яви свічок у кутку екранів...
Думаєш про бруд: на вулицях, під нігтями, в серцях... І чому в тих людях (чи то пак - нелюдях) стільки бруду? Запитуєш себе і розумієш, що не тільки в "тих", а й в "цих" сірих масах, що сновигають неначе тіні та обпікають тебе поглядом недовіри, злості та байдужості. І чому ці сірі люди насправді такі сірі? Чому з перекривленим обличчям вони дивляться на салатовий берет чи веселкову парасольку і ставлять діагноз: дивний? І ця дівчина в маршрутці теж дивна: читає книгу; а що не можна хіба, як усі, "зависати" в телефоні?
Забагато бруду, країна просто-напросто потопає в цій багнюці безсердечності та байдужості. А блідий промінець марно намагається розвеселити її з-за хмари.
Але, може, він все-таки розвеселить небайдужі душі, які зможуть щось змінити не тільки у державі, а й у серцях людей, які заблукали в темному, смердючому лабіринті.
Прошу вас, небайдужі душі, ніколи не відкидайте від своїх зіниць і сердець того промінця, бо він - дитина всього сонця, що має освітлити нашу дорогу.
Воно освітить, я вірю. Просто не треба забувати про бітлівське "ол ю нід із лов" і про клаптик полотно, оспіваний Бредбері. І ще не забувати думати зимовими ночами про весняні дні...
