зіткана із хмар та сонця, виплекана морем,
а душа її росою ніжною омита...
снів гарячі ще обійми вкриють оксамитом -
це її п'янке тепло, що холод вмить поборе,
серця сум зруйнує, наче барикади й дамби,
вщент наповнивши мої пустелі радощами,
змивши все каміння смутку ріками, дощами.
й оживу в її воді, хоча померти мав би...
і, можливо, я би вічно спав в цих ніжних снах, якби
лиш вона в них вічно й безперервно проживала.
і якби вона це тільки знала... певно, знала:
світ без неї не вартує і прожитої доби.
ДТХ
02.11.2014
