«В живому світі, - промовляє дід, -
Найрозумніша твар, здається, - квочка:
Три тижні самозречення в гнізді
І місяць виховання по садочку.
Таку матусю краще обійти.
Вона і нянька, й страж пухнастим дітям.
Нерідко дізнаються і коти,
На що спроможний дзьоб і кострі кігті.
А далі – все!
Курчата вже самі
Нехай подбають, що і де клювати…
А як в людей?
Це ж треба так уміть,
Що, поки й руки згорне, «квокче» мати?!
Для рідних чад готова на будь-що,
Бо «крила» настовбурчені постійно.
«Зернят», а то й коштовний «черв’ячок»,
Як знайде, теліпа у їхні стіни.
Все пригорта, щоб тепло їм було.
Все вдовбує в їх голови науку.
А там, дивись, під затишним крилом,
Як є здоров’я, просторо й онукам.
Та не завжди в ціні той світлий дар,
Хоч до дітей колись це, може, й дійде.
Колись. А роки плинуть, як вода…»
І я зітхаю, слухаючи діда.
