|
(вінок сонетів)
Звернення до музи
Це ти мене вогнем нагородила,
О муза ніжних мук, прибулиця із снів?
Чи не твої в мені кипіли сили
Коли я кволі крила волочив?
О скільки б не зустрів я в світі див,
Клянусь життям і прахом у могилі
Заради слави, щастя і гордині
Не зраджу я дарів твоїх, Богине.
1.
Кохання знов подібне до біди,
Знов серце біль стискає, мов лещата;
Я на дорозі хочу цілувати
Від ніг твоїх залишені сліди.
Як довго це триватиме? - Завжди!!!
Як так, то рай cприйматиму, як страту,
Як горя, буду щастя уникати
Наосліп йти, не знаючи куди.
Крізь вітер, крізь хурделицю зимову
Пройшов заради тебе я і знову
Готовий подолати сотні миль,
Бо знаю я, що в світі не буває,
Кохання, що не родить ніжний біль —
Душа ним знову сповнилась до краю.
2.
Душа ним знову сповнилась до краю —
Тим болем, що палає кожну мить...
Ні, то не грім за обрієм гримить —
То серце так у грудях калатає.
То не вулкан пекельний вибухає —
То кров моя в артеріях кипить.
О скільки днів, років й десятиліть
Твоє обличчя в натовпі шукаю.
Але тебе не можу я знайти
В пустелях міста серед суєти,
Серед машин, автобусів, трамваїв,
Або серед сільської глухоти...
Та де б не був я, всюди без мети
У серці ніжна музика лунає.
3.
У серці ніжна музика лунає
Й луною віддає у пустоті...
Вона неначе світло в темноті,
Як у плітках найбільша серед таїн,
Це наче солов"ї в січневім гаї,
Співають у небесній висоті,
Це наче сонця промені густі
Теплом своїм все тіло зігрівають.
Усе втрачає свій здоровий глузд;
Нестямне щось зривається із вуст;
Не дихаєш, не спиш, не можеш їсти;
Стають ясними дні усі бліді;
Життя новим наповнюється змістом;
Гірких бажань солодшають меди.
4.
Гірких бажань солодшають меди...
Життя — це річ коротка і мінлива:
В душі пройшла страждань невтішних злива
Й зимових днів минули холоди
Знов юних мрій розквітнули сади
Й плодами розродилися бурхливо.
І грають арфи — знов я вірю в диво
Й вогонь у себе в серці розбудив.
Я хочу в цьому полум’ї згоріти,
І, попри всі скрижалі й заповіти,
Я безоглядно кидаюсь туди.
Відрікся я від віри Авраама –
Ікони і хрести стають дровами,
Втрачають сенс божественні труди.
5.
Втрачають сенс божественні труди
В абсурді Богом створеного світу:
Я на Землі зумів тебе зустріти,
Щоб потім загубити назавжди.
Мене на Схід умчали поїзди,
Від холоду в садах зав’януть квіти,
Я над твоїм портретом буду скніти,
Як люди у пустелі без води.
Мене чекає кара в потойбіччі,
Бо з небом я вступив у протиріччя
Й веду із ним нерівну боротьбу,
Заздалегідь я знаю, що програю,
Та Небу не віддам свою журбу,
Заради мук я знов зрікаюсь раю.
6.
Заради мук я знов зрікаюсь раю,
Не дам я щастю в серці прорости...
Якщо межі нема у самоти,
Якщо немає берега в одчаї,
І небо найдорожче відбирає,
Навіщо всі скрижалі і хрести?
Навіщо квітам веснами цвісти,
Якщо їх зими бурями вбивають?
Якщо для правди створений Едем,
Це місце лицемірів і нікчем,
То час не витрачатиму дарма я
Й дарів його ганебних не прийму.
Я хочу звідси вирватись – тому
З дерев в Едемі яблука зриваю.
7.
З дерев в Едемі яблука зриваю,
Бо псевдосвітло гірше, ніж пітьма.
Якщо тепло фальшиве, то дарма
Чекатиму я справжнього розмаю.
Я через слово думаю "Кохаю",
Хоч віри і надії вже нема...
В душі — мертвотна крига і зима
І з півдня не летять пташині зграї.
Та холод не погасить цю іскру,
З твоїм ім"ям живу я і помру.
Впустив собі у душу голос змія –
Спокусливо шепоче він "Вкради,
З дерев, які у березні дозріють,
Кохання заборонені плоди»
8.
Кохання заборонені плоди —
Це смак, який не зможу я забути:
Солодкий мед із гіркістю отрути;
Спасіння путь і шлях унікуди́.
Старий, як світ, і вічно молодий,
Це пекла дар й божественна покута;
Хто раз хоча б цей солод зміг відчути,
Той спраги не уникне і нужди.
Хто вражений був стрілами Амура,
Болючі відчуватиме тортури
І бачитиме квітень навкруги...
Так, я в полон твоїх потрапив чарів -
Божественна й диявольська це кара...
Мене карають пекло і боги.
9.
Мене карають пекло і боги
(Прокляття їх я чую звідусюди),
Погрожуючи днем Страшного Суду,
Де люди ставлять совість на ваги.
Та з чортом не вступатиму в торги,
На небі я не житиму в облуді,
І рукотворним ідолам не буду
Вклонятися з покірністю слуги.
Тому своє нікчемне існування
Без марного несу я сподівання,
Без віри, без надії, без снаги.
Наближується старість щохвилини,
А далі – тільки смерть і домовина...
Не дихаю, вмираю від жаги.
10.
Не дихаю, вмираю від жаги,
Від почуттів не маю більше сили...
Любов мою свідомість отруїла,
Мій розум закувавши в ланцюги.
Моя печаль втрачає береги,
Від розпачу ламаються вітрила,
Мені стражданням серце затопило,
І душу заштормило від нудьги.
Це схоже на прокляття, на хворобу
До болю божевільного в суглобах,
До хрусту у поламаних кістках.
Любов — це газ отруйний у легенях,
Це опіум у зважених думках,
Та тільки в цім знаходжу я натхнення.
11.
Та тільки в цім знаходжу я натхнення,
Бо в цьому всі початки і кінці.
(Цим почуттям поети і митці
Насичували сіре повсякдення)...
В моєму серці в ритмі навіженім
Криваві не загояться рубці.
Не висохнуть цілунки на щоці,
І очі не забудуться зелені.
Із пам"яті не витіснять роки
Про тебе світлі мрії і думки,
Вітри зимові подихом холодним
У серці не остудять почуття...
Я Пекла не боюся і безодні –
В полон кохання йду без вороття.
12.
В полон кохання йду без вороття
Дорогою тернистою й тяжкою,
Щоб поглядом зустрітися з тобою
В долині вічних мук і небуття.
З роками не зіб’юсь я із пуття,
Бо час у серці рани не загоїть,
І Лета швидкоплинною водою
Душі не подарує забуття.
Не змусять ідеали ілюзорні
Забути риси ніжні, неповторні
І віршами звеличити сміття.
Нестямне, божевільне, безпорадне,
Моє кохання смерті не підвладне —
Ним сповнене усе моє життя.
13.
Ним сповнене усе моє життя...
Воно в мені щомісяця, щороку
І житиме всередині, допоки
У грудях серце здійснює биття.
Все тіло животворне відчуття
Пронизує своїм живлющим соком,
І зміст вкладає чистий і глибокий
В абсурдом переповнене буття.
Я перед цими чарами безсильний
В земнім житті і в світі замогильнім —
В чистилищі, у пеклі і в раю.
Едем без нього схожий на Геєну.
Воно реальність сповнює мою —
Минуле майбуття і сьогодення.
14.
Минуле, майбуття і сьогодення —
Кохання увесь час в мені жило,
Едему і дияволу на зло
Догмати зневажаючи священні.
Всередині звучить мов одкровення
Поезії безмежне джерело,
Яке від сну мертвотного змогло
Мене збудити подихом вогненним.
Я цей вогонь всередині нестиму,
Що прозу перетворює на риму,
Який теплом розтоплює льоди,
І марним обдаровує чеканням…
На відстані розлуки і страждання
Кохання знов подібне до біди.
МАГІСТРАЛ
Кохання знов подібне до біди —
Душа ним знову сповнилась до краю...
У серці ніжна музика лунає,
Гірких бажань солодшають меди.
Втрачають сенс божественні труди,
Я знов заради мук зрікаюсь раю,
З дерев в Едемі яблука зриваю —
Кохання заборонені плоди.
Мене карають пекло і боги...
Не дихаю, вмираю від жаги,
Та тільки в цім знаходжу я натхнення
В полон кохання йду без вороття
Ним сповнене усе моє життя —
Минуле, майбуття і сьогодення.
ID:
546932
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 27.12.2014 22:46:08
© дата внесення змiн: 11.01.2015 19:44:54
автор: Юрий Ловкий
Вкажіть причину вашої скарги
|
До последнего момента не верил, что получится...
