Якось, в густих тропічних хащах
Зустрілись два орангутанги.
Кричать і лапами махають,
Вони мету шляхетну мають.
Їх серце покорила врода,
Найкраща, мавпячого роду.
(У неї шерсть густа й червона,
А шкіра від засмаги – чорна.
І по деревах жваво скаче,
Відразу видно – не ледащо.)
От вони й чмокають губами,
Кусають, б’ються і стрибають.
(Великі сильні грубі руки
Потужно по мордяках луплять.)
Сидить на гілці наречена,
У неї кров стигне у венах.
(І у мене)
Солодка буде нагорода,
Ціна ж за неї, бійка добра,
За честь! За даму! Б’ють до крові
Такий закон є у природі.
Вона їх лапами манила,
Пестила пальцями, дражнила.
Та як любов на два ділити?
Втекла, лишивши по собі,
Биті, похнюплені носи.
Мені ж там пощастило бути,
Тих пристрастей запах відчути.
Небачені живуть там звірі,
Рослини також дуже дивні.
Зойки з усіх усюд лунають,
Мандрівникам страх наганяють.
