На дворі зима. Уже близько одинадцятої години вечора, і я повертаюся
додому після посиденьок з друзями. Завертаю у сторону своєї вулиці,
дістаю з рюкзака навушники і вмикаю рок. Стає краще і вже не так
холодно, до того ж бистріше дійду. Усюди блищить сніг. Сьогодні цілий
день ішов лапатий. На небі світить повний місяць, і хоч у навушниках
на весь голос роздається музика, йти зовсім не страшно. Ще кілька
будинків і вдома. Дивлюся в далечінь на поле, яке покрите снігом.
Не раз дитиною рвала посіяний горох на ньому. Знову на мить переді
мною проносяться спогади, далекі й дитячі спогади. Більше десяти
років минуло, а стільки пам’ятаю про поле, біля якого виросла.
Все відбувалось ніби вчора, і не було осені, та й сьогодні весна,
а не зима. Час летить незвіданою швидкістю. І тут, тепер, я розумію,
що чотири роки кохати не взаємно лише одну людину - нічого, це
зовсім нічого. Кохання прикутує, прив’язує, саджає за грати. Людина
не може рухатися вперед, це просто в’язниця. Я продовжую йти, вмить
стає світліше на вулиці, підіймаю голову і бачу яскравий ліхтар, що
світить з неба. На лице падає лапатий сніг. Розумію, що тепер все
інакше, я змінила свою свідомість. Я відчуваю волю в собі, і точно знаю,
що незалежна від почуттів, які вбивали мене останні роки. Доторкаючись
до ручки в дверях, повертаю ключ в сторону, переступаю поріг.
Я вдома.
