В часи затемнення, в зимову ніч,
Коли не бачиш далі за осяння свіч,
Коли, здається, вітер так лютує,
Останній вогник ген зірве за мить,—
То серце лихо розпачем частує,
Залякує його і тихо гомонить:
"Не смій іти вперед, туди шляхи розмиті,
Гостинці ті твої— небачені тортури,
Там стануть сотні мрій, і будуть там же вбиті,
До щастя мандри проляга крізь товщу мурів."
Начхати, втримаюсь, проб'ю круті вали,
А не проб'ю — на них я подеруся!
Не вік, а вічності мені передрекли
Цю долю і шляхи! Не здамся і не поступлюся!
