1
Ненависть зве губить життя,
Любов у серці кличе жити,
Щомиті прагнути й любити,
Бо їй не буде вороття.
2
Нам необхідно всім це знать:
Все починається з любові,
Її властивості чудові
В основі сутності лежать.
Не вимагаючи визнань,
Прошу я тільки розуміння,
Щоб привели нас до прозріння
Зусилля щирих намагань.
Хай нас захоплює життя:
Любіть Природу і Людину,
Любіть дружину та дитину,
Як сенс усього майбуття.
Любов я стверджую одну –
(Хіба у цім моя провина?),
Що я найбільше Батьківщину
Люблю, як матінку земну.
3
В полях виспівує весна
Дзвінкими срібними струмками,
Дивує серце до нестями
Її бентежна новизна.
Сади по селах і містах
Гуртом від ласки просинались.
І в ароматах захлинались
Зелені брості по вершках.
Коли навколо все цвіте,
Усі забулися про зиму.
З ріллі здіймаються озимі
В проміння ніжно – золоте.
По всій окрузі лет гримів:
Шумів оркестр, будив діброву
У навіть тишу вечорову
Геть не дражнив невтомний спів.
Гарнішав світ, і поміж тим.
Біг навпрошки, задерши поли,
То спалахне вогнями в полі,
То вдень в бузок напустить дим.
Чужа вітчизна. Та чомусь
І долі , й люди наші схожі…
Твої лани – простори гожі
Мені близькі, слов*янська Русь!
4
Під голубими куполами
Іскриться сніг на схилах гір.
На Русь з – за гір тих з давніх пір
Летять лелеки табунами.
В них так захоплюють висоти,
Потоки шумні чистих рік.
Де вічно пасма срібних пік
Смарагди хочуть побороти.
Круті ущелини і скали,
Ланцюг вигадливих хребтів,
Де юрми мужніх та орлів
Притулок волі відшукали.
Краї чудової погоди,
Де зріють жито й виноград.
Тобі, як гостю, кожен рад ,
Якщо посланник ти свободи.
Мов грань довершена алмазу:
Здається, Божу благодать
Готова нам подарувати
Краса прадавнього Кавказу.
Куточок раю…Славна мрія –
Знайти в нім суть його окрас!
Та в наш стрімкий жорстокий час
Спливає кров*ю тут Росія.
5
Хіба ж роки? – Уже віками
Орда в краях цих не одна
Вогнем й мечами приручає
Свободолюбні племена.
Чи ж не за полум*я титана,
Не знаю й сам у котрий раз,
Сичить – ятриться, наче рана,
Стійкий змордований Кавказ?
За те , що став допомагати
Народам мужній Прометей,
Всевишній вирішив карати
Його нескорених дітей.
То ж серед дивної природи,
Живе все топлячи в крові,
Творять спустошливі походи
Колонізатори нові.
Та Суті логіка спрацює:
Що сіє хто, то те і жне.
І свого щастя ,хто руйнує,
На попелищі не знайде.
Насильство, грубощі, лукавість,
Які не стерпить аксакал,
Лише породжують ненависть,
В котрій жорстокість править бал.
Все вимагає в світі плати:
І вчинок кожний, і процес,
Бо ж гинуть хлопчики – солдати
Геть не за власний інтерес.
В горнилі війн вмирають діти –
В ній не вмирають королі,
По суті, знищуються квіти –
Краса з надією землі.
6
А на війні, як на війні:
В боях, трапляється, й стріляють,
Немов папір, до тла згорають
Живі в пекельному вогні…
На ній говорять не уста –
Акценти ставлять автомати
І факти стверджують гармати :
Розмова хаосу крута.
Страхіть симфонії звучать:
Реве та стогне все у гулі,
Лиш залітають тихо кулі
В серця, що чайкою ячать.
Розумні гинуть і дурні,
Як під ножем домашні півні –
Тут перед смертю всі ми рівні,
Бо на війні, як на війні….
Суть м*ясорубки є проста:
Життя не варте тут нічого
(Що в цьому дивного такого?) –
Була б досягнута мета.
То ж у вождів святкові дні:
Собі чаркуються на дачі –
П*ють за тріумфи та удачі,
За перемоги на війні.
Для них вся істина в вині:
-За наших хлопчиків гарячих!...
Лиш дома мами рідні плачуть.
Бо на війні, як на війні…
7
Вже дві доби у горах бій
Ведуть російські батальйони…
Летять осколки і прокльони
З багнюки в млі непрохідній.
Висотка в лісі – бастіон,
Повз неї є одна стежина…
Мета повстанців, щоб в долину
Із гір прорватись крізь затон.
Не легіон – до ста солдат.
Лежать поранені і вбиті…
А схили ц досі тими вкриті,
Що йшли на штурм гори стократ.
Рух кожен сковує нуга,
Холодний вітер дме – а жарко.
Десант в бою тримає марку.
Хоч дошкуляє всім жага.
Нема надій на артналіт,
В бійців закінчились набої…
У млі очікують герої
Погоди й з неба вертоліт.
Цей час сприймаєш, як аванс
У долі власній: кулемети
Давно мовчать, лише багнети
Дають тобі останній шанс.
8
Комбат від вибуху гранати
Згубив свідомість, втратив слух…
Прийшов до тями – тільки дух
Над тілом лячно став витати.
Життя, міліючи, мигало,
Висіло в прірви на краю:
«Звідкіль обпалену мою
Воно тут душу розпізнало?»
Чоло відкинувши і руки,
В тяжкій агонії конав
Його товариш – помирав,
Останні вловлюючи звуки.
Тягнулось жадібно до сонця
Стебло фіалки у воді,
Не співчуваючи біді,
Крізь сіро – білі волоконця.
Різьба розпукнулась в осики…
Постій! Замри! Заціпеній!
Світ перекосить в тиші злій
Від роздираючого крику.
Немов страшний безглуздий сон:
На доленоснім перегоні,
Як кінь, вривався від погоні
В перебіг й зміст подій полон.
9
Солдата кинули в підвал,
Де так смерділо гниллю й потом,
Солома пріла сірим шротом
Встеляла весь гнітючий зал.
Чи ж не спинився часу лік?
По стінах цвіль, мохи й волога,
Потьоки бурі, мов дорога,
В кутку у дранті чоловік.
Пищав брудний бридкий пацюк:
Перебігаючи стрибками,
Старався гострими зубами
Гризнути рани кволих рук.
Ну, хоч натягуй протигаз:
В повітрі чадної задухи
Кружляли роєм чорні мухи
Над тілом змученим щораз.
Стихія темряви і зла,
Страждань та мук нелюдських дружка!
І тільки зверху світла смужка
У темне царство пролягла.
10
Встав чоловік, як дуб, високий,
Давно не голений, міцний,
Вчувалась виправка – стрункий,
Виразночолий, кароокий.
-Давай знайомитись: Казанцев,
Майор, з десантників, комбат…
Тебе є де ранили, солдат,
І як попав у сіті бранців?
-Водій – механік БеТееРа,
Призов осінній, рядовий;
Іван, з Рязанщини, сільський
І працював в колгоспній сфері.
-Не встиг нічого й зрозуміти:
На збірний мчалися ми пункт –
Та попереду здибивсь грунт.
Навколо стало все горіти.
-Все тіло наче оніміло:
В такій я ролі вперше був,
Хоч страху ніби й не відчув,
А все ж в душі щось тенькотіло.
-З бронемашини за долоні
Мене вниз витягнув «бача»
З вогнем ненависті в очах…
Так й опинився у полоні.
11
Коли обрушився гортанний
Картавий щебет з деревця,
Осяяв усміх пів лиця
Якось негадано, неждано.
«Звідкіль шпаки в тутешнім краї,
Де глина й камінь без кінця?
Хто шле зі звісткою гінця?
Чи ж не Рязанщина вітає?»
Бентежно серце в грудях б*ється –
В поривах гніву та жалю…
«Шалено я життя люблю,
Тоді , як смерть навколо в*ється!
Яка нудьга! Лечу додому
Гірким туманом щирих сліз
У шум замріяних беріз,
Щоб досхочу зігнать оскому.
Дозволь, обабіч я присяду,
Зітхну, цілуючи твій слід…
Є вісімнадцять тільки літ,
Та від життя нема відради!
Мене недоленька занесла
Чомусь в цей закутень глухий…
І ось надія – дзвін стрімкий
В твоєму голосі воскресла!»
12
-Майоре,диво! Мені снився
У сяйві місяця мій край:
Туман сріблив зелений гай
І водограй в ставу іскрився.
Ширяли зверху сині птиці.
був я щасливим в тім гурті…
Котила хвилі золоті,
Переливаючись, пшениця.
Знайомі хутір, двір і стріха –
Родинний витік поколінь…
Нізвідки взявсь залізний кінь
І ниву став топтать для втіхи.
Рід хліборобський…В нас із болем
Сприймають пустощі вітрів –
Хліб толочить ніхто не смів,
А тут знущалися над полем.
Як про обурення сказати:
Безбожник лиш, що гріх шукав,
Чи той , хто розуму не мав,
Тендітні стебла міг ламати.
Вся суть прихована в колоссі –
Це праці людської плоди.
То ж цілувати хліб завжди
В нас споконвіку повелося.
13
Сьогодні, певне, іменини
Були у місяця, бо він
Спішив за сонцем навздогін
З – за гір у сонні полонини.
Вдихнув озон і свіжість лише
На повні груди горизонт…
Десь рокотав далеко фронт,
А тут така запала тиша.
Трава від жаху сполотніла,
Від гіркоти пекучих сліз
Аж вечір в землю сіру вліз
Й росою темрява упріла.
Гірські доповнили пейзажі
Вертляві діти та жінки,
Бородачі – молодики
В брудних строкатих камуфляжах.
В юрбі і голці ніде впасти…
З десяток кинувши лопат,
З підвалу вивели солдат
Кати гелаєвської касти.
Впритул під ребра автомати,
(А оступись один хоч раз!)
Як стимул здійснювать наказ –
На повний зріст рови копати.
Звели в шеренгу біля ям
В крові десантників, танкістів,
Кількох побитих журналістів,
Щоб пригостить по дев*ять грам.
Вмить сухо клацнули затвори,
Притихла зайва метушня…
Відеокамер тріскотня
Лиш фіксувала акт покори.
14
Іван злякався.Мов дитя,
Об стіни бився головою:
-Я хочу жити! Фіг з війною!
Я ще не встиг пізнать життя!
-У тебе розпач, в тебе шок –
І в мене біль, й мені тривожно…
Обох в канаві придорожній
Зарить нас можуть без свічок.
Не дайся в руки їм живцем –
Нема за вчинене провини
В сучасних варварів, кретинів,
В немилосердних цих нікчем.
Здригнеться в ката хай рука!
На їх безумство ти так само
Упертим будь аж до нестями
І з гордим видом козака.
Не падай духом, не корись –
Не буде ворогу спокою,
В умовах цих єдина зброя –
Сміливо смерті ввіч дивись.
Не плач, мій друже, не тремти,
Пощади зась від них чекати…
Два рази в світі не вмирати –
То ж вмій злетіти з висоти.
15
-Скажи, майоре, ти є тепер,
Либонь, дворянського вже стану?
Як існувати перестану –
За віщо юним я помер?
Чому війна у мирний час?
Звідкіль ненависть поміж нами?
Мій хліб не крав чечен віками –
Чий чорний кіт пробіг між нас?
Ти мав освіту, владу мав
Ось над таким, як я , солдатом…
Чому воюю нині з братом? –
Я клятв вбивати не давав!
Лежав він мовчки, мов заснув,
Щось обмірковував…І спроба
Була йому не вподоби
Давати лад словам, що чув.
Поморщив лоб, за тим присів:
-Скажу тобі відверто , Ваню,
Оце б попасти зараз в баню,
Щоб змити бруд своїх гріхів.
Я не суддя чи адвокат…
Зростав не в замках – в інтернаті,
Тому мені і є ти братом,
Бо ти солдат – і я солдат.
16
-Ото ж навік собі зазнач:
На все завжди своя причина –
Прийшли в його ми полонини,
Тому не ворог бородач.
Проте й не друг…Афганістан
Навчив вникати в суть предметів –
Знайдуть пізніше паритети
Добродій наш і їх «пахан».
Війна, мій брате, як корівка:
Хтось доглядає і пасе,
Хтось молочко з- під неї ссе,
Або з обох дере готівку.
Щоб журналістів залякать,
(Напевне, викупу чекають!)
Періодично в нас стріляють,
Щоб з їх родин калим зідрати.
Судить за всіх я не берусь,
Та все ж верхи формують долю:
Їм кажуть – боритесь за волю,
Нам – за міцну велику Русь.
Бо тут сплелися інтереси
За нафту, зброю, гроші, чин…
А ми з тобою, юний син,
Є виконавцями процесів.
17
Якось Івана для роботи
Взяли чеченські вояки,
Щоби носив з піском мішки
Він від будинку, що навпроти.
В неволі зблід.Та ясночолим
Й міцним лишився він, як дуб:
Блакитні очі, русий чуб
Вихривсь, мов кипа понад полем.
Був вечір – музика травнева…
І раптом витвори судьби –
Нізвідки впала, з висоти,
Оця пелюстка яблунева.
Вона з*явилася з нічого –
Граційна, в сукні голубій…
І стрімко глянуло з- під вій
Дівча допитливо на нього.
Ні, не ковзнула, а стрілою
Прошила душу аж до дна.
Та оглянувшись(Чи ж одна?),
Всміхнулась й зникла під горою.
Цей стан стрункий, лице рум*яне!
Щось стрепенулось, ожило…
Не смій, солдате! Ти є хто?
Це гра у погляд полум*яний.
18
-Ти ніч не спав…Щось забагнулось?
Приснились нива знов і гай?
-Та ні, майоре, постривай,
Тут неймовірне щось відбулось!
-Якийсь вогонь…Спинить несила,
Перевернувся білий світ:
Лечу метеликом на цвіт,
Хоч обпалити можу й крила.
-Була не ніч – тортури, муки…
Тобі скажу, бо ти мій брат:
Я не закохувавсь в дівчат,
Не хлипав нишком від розлуки.
-Узбечка б краще чи евенка –
Приніс би в хату хліб та сіль…
А так проймає всього біль –
Моя обраниця – чеченка.
-Хіба ж залежить це від націй?
І поміж нас , в поміж них
Хватає добрих, чемних, злих,
Дурних, розумних , їх мутацій.
Весна не квітом – пахне кров*ю.
Раз час жасминовий оцей
Дарує музику очей –
Злітай над кривдами любов*ю!
19
«Як , Ваню, служиться тобі?
Листи десь губляться в дорозі…
Я тут самотня, мов в облозі,
Щодня маруджуся в журбі.
Я не живу – існую в сні,
Чомусь не радісно – тривожно.
Чекаю вісточку дорожню,
Мов пташка, б*юся у вікні.
Мені б лиш кілька добрих слів
У цім безлюдді, безголоссі…
В дворах бур*яном поплелося,
Наш зовсім виселок спустів.
Тече старий благенький дах,
Його б хоч зрідка полатати,
В садочку б грядочку скопати –
Я ледь тримаюсь на ногах.
Прошу в колгоспі трохи дров
(Для голови воно ж дрібниця!),
Сміється з мене той п*яниця –
Вдові тріпоче про любов.
Чи не знущаються «діди»?
Чи вдосталь їсти? Чи зігрітий?
Трудні часи не вперш терпіти –
Не знати б більшої біди!»
20
« Привіт , ріднесенька, з Чечні!
Мов перст , сидиш одна на лаві…
А я пищу листа в уяві –
Прожитим поділюсь у сні.
Мені не пишеш ти? – Брехня!
Добра у вдачі, як у мами…
Листи блукають манівцями,
Мене шукають навмання.
Минула край цей вже зима…
Занесла доля на край світу –
Сиджу в ущелині з граніту,
Замками скований стома.
Лиш клаптик світла у вікні –
Мала щілинка в амбразурі,
Запліснявілі та похмурі
Квадратом стіни кам*яні.
Життям потішитись не зміг,
Бо в світ лиш можу визирати,
Як звір, поглядаю на грати…
Та за чиї провину й гріх?
Зустріти схочеш ти мене
Живим з далекої дороги…
Надіюсь, молячись до Бога,
Що горе, врешті, обмине.
То ж витри сльози на очах!
Придбаєм свинку ми й корову,
В нас буде хліб і будуть дрова,
Ми побудуєм новий дах.
Привіт, ріднесенька ,з Чечні!
Пишу листа тобі в уяві –
Прожитим я ділюсь у сні…
21
Було ще поночі, коли
Шкрябнуло щось в щілині – вічку…
І враз потоки світла свічки
В підвал із двору попливли.
Насправді сталося чи сон
Звивався зверху мерехтливо? –
Щось пробиралось полохливо
До них крізь низку перепон.
Минав поволі шок в обох.
І ось просунулась долоня –
Тендітна, ніжна, наче сонях,
Що поспішав зігріти льох.
Посипавсь порох…крізь діру
Додолу гепнулась торбина:
Одна…десята картоплина,
Десь тільки спечені в жару.
Погасла свічка. Тонкий слух
Вловив дрібненьке лопотання…
Був час прозріння, час вагання,
Щоб перевести в грудях дух.
-Під сумнів брати це дарма:
Я не кепкую, чуєш, Ваню,
Є в світі людяність , кохання –
Ще спину варварству нема.
22
Із трав ночами білий іній
Вже куховарить холодець,
Хоч теплий струмінь нанівець
Ще зводить стан той в день осінній.
Десь недалеко викидали
Бої по селах віражі…
Ходи підземні й бліндажі
В дворах невільники копали.
Не легко в тверді копирсати –
Доймають втома й мозолі,
Росу хтось витре на чолі –
І всі продовжують мовчати.
До лабіринтів так поважно,
Хоч й жваво рухалось дівча…
(Чиєсь із варти онуча?)
Ні ,до солдат пішло безстрашно.
Такі печальні чорні очі…
Душа, напевне, золота,
Коли отак, немов свята,
Допомогти солдатам хоче.
У вічі глянула дбайливо :
-Тобі, Іванку, молока,
Щоб не втомилася рука,
Та принесла, що так щаслива.
23
Стоять невільники і варта,
Застигла пауза німа –
Немов нікого і нема…
(Та видивлятися чи ж варто?)
Рука в руці…Злітають в небо:
Дає притулок для душі
Її душа в своїй глуші.
І тут сторонніх вже не треба.
І там, глибоко в задзеркаллі,
Зростав кохання світлий храм,
В якому чисто, бо речам
Веліли щезнути подалі.
-Зостався день один в неволі,
Надію маєш рятівну…
-Надію я?... Щось не збагну!
Стривай, щоб я не збожеволів.
-На завтра в штаб…Я дав присягу!
-Там батько мій.Обдумай…
Стій!
Будь вірним матері своїй!
В нас хлопців цінять за відвагу!
24
Спочатку руки розв*язали
Та дали вмитись , підстригли,
У чисту форму одягли
І завели його до зали.
Столи від страв аж прогинались:
Вино, гарячі шашлики…
Ще щось підносили жінки,
А командири розважались.
-Чи маєш, воїне, ще сили?
Як гостя важного,відзнач, -
Вказав кремезний бородач, -
Тебе до столу запросили.
-Тобі голубка наша мила?
Тоді прийми і наш іслам…
Я Маріам тобі віддам,
Якщо вона так полюбила.
-Підеш й бій за нашу волю,
Заробиш гроші на калим,
Щоб дівку викупить, між тим,
А там твори щасливу долю.
Поставив чарку, дав тарілку :
-За перемогу п*єм до дна!
-Та краще…хочу не вина…
За себе вип*ю я горілки.
Стакан один…і третій.В друзки
Наш оп*янів солдат Іван.
-Майору трішки – прошу , пан!
Візьму з собою я закуску.
25
-Ото ж стривай, тут все не так :
Свої традиції й обряди –
Твій інтелект, твою посаду
Не поцінують аж ніяк.
Закон один у них – Коран…
Дружин купують для прислуги,
Стрічають з честю в гості друга,
Шанують старших і прочан.
Тут кровна помста – чванство всіх:
Тут зуб за зуб, за око – око …
Для нас це дико і жорстоко,
Для мусульманина не гріх.
Тут зневажають переляк,
Не терплять підлості та зради,
Вагу тут мають не поради,
А сильні м*язи та кулак.
І слово має вартість – знай:
За грубо виронену фразу,
За жарти, натяк на образу
Вже милосердя не чекай.
В них той нікчема, хто життя
Вважає скарбом,хто до болю
Лякливий та втрачає волю
Свою в бою без каяття.
26
-Надумав? Згоден? Це твій плюс!
-Не по дорозі? Ми не браття?
Сьогодні, мабуть, на розп*ятя
Потрапить хтось, як ваш Ісус.
-Іти на поступки любі!
Я християнин …Дав присягу!
-Ми маєм метод противаги,
Щоб краще думалось тобі.
-Раз доля випала гірка,
Зустріну виклик я без страху…
-Ти ще не корчився від жаху.
І участь жде обох тяжка.
Враз налетіли, вчувши знак,
На них , поранених і кволих,,
Кількоро хлопців пишночолих,
Мов зграя спущених собак.
Так били - камера гула:
На стіни й торси безборонні
Лиш цівки чвиркали червоні,
Аж поки втома не звела.
Та встав майор, здолавши біль:
-За що юнцю відповідати?
До завтра спокій дай солдату –
Із автомата в мене ціль.
27
-Дивись, шукаючи причини,
По філософськи на життя
Ця боротьба веде буття
До досконалої вершини.
-Хіба ж дарма ти зносиш муки? –
Тут без вагання й коливань
Стійку систему чільних знань
Придбав без методів науки.
-Жорстока школа виживання :
Вона формує зір і слух,
Залізну волю, сильний дух…
Либонь, спартанське виховання.
-Своя в цім мудрість: хиби, вади,
Чужі та власні помилки
Шліфують розум наш таки,
Хоч й не приносять нам розради.
-Пізнав у мороці негоди
Одну з найбільших величин :
Ти – вірний воїн, мужній син
Землі своєї, свого Роду.
-Не варто, певен, намагатись
Шукать земний у світі рай…
А ти мене не забувай!
Пора дружок, пора прощатись.
28
-У мене рани - не рискнеш,
А ти вже , друже, постарайся:
Здоров*я маєш – не вагайся,
Як схочеш вижити – втечеш.
-Я смерті , Ваню, не боюсь –
Чому б мені її боятись? –
Ніхто не буде побиватись,
Бо просто нікому, клянусь.
-Не боягуз я, чуєш – ні! –
Бо це моя робота , Ваню…
Та звідси йти у путь останню
Тобі не хочеться й мені.
-Прийдеться, мабуть…Це моя
На завтра черга в цьому герці,
Геть відчуваю власним серцем
У грудях гостре вістря я .
-Свою повинність до кінця,
Як офіцер, здійснив я чесно…
Чи ж пригадає, інтересно,
Вітчизна вірного бійця?
-Ща щось страждав, когось любив…
Страшніше інше – у буденні
В холодне кануть безімення,
Тоді, вважай, що ти й не жив.
Ви стільки світла в морі зла
За час полону вклали в мене…
Ви не особа безіменна –
Ви витік віри та тепла.
29
Аж спалахнув багрянцем бір…
Добряче випивші й веселі
Бійці Ічкерії дебелі
Обох їх вивелиу двір.
Не церемонячись , м*ясник
Та бородач юнця зв*язали…
Майору пальці відрубали,
Відтяли вуха та язик.
Добірний випаливши мат,
До гостроти чуттів охочі
Небозі викололи очі
І здерли з спини шкіри шмат.
Сипнули сіль в ямки повік –
Кат не почув мольби чи схлипів…
До горла ніж – і смолоскипи
Думок спинилися навік.
Ридали глухо дзвони стріх…
А цю трагедію – сценівку
Знімав в цивільному на плівку :
Чи то для бізнесу, чи - втіх.
Зробилась мокрою спина,
Вмить посріблились русі скроні,
Струмки ковтаючи солоні,
Весь сполотнів Іван – стіна!
30
Грудками змерзлася рілля…
Сільце ще з вчора оточили,
Старанно цілий день бомбили,
З гармат утюжили здаля.
З десяток змучених солдат,
Напівроззутих, напівголих,
На край околиці з стодоли
Погнав чужий аристократ.
Зубами чорними, мов жерсть,
Чужинець хижо усміхнувся :
-Про тебе , хлопче, не забувся
Твій дорогий поважний тесть.
-Він особисто нагадав –
До волі путь обрав коротку…
Скрутив долоні і колодку
Цепом іззаду прив*язав.
-Ти , Ваню, вичисть пазурі:
Село…гора…між ними поле…
Оце пройти тобі, соколе,
Його з дружками на зорі.
-Воно рівненьке, мов тапчан,
Коротка відстань – день у січні…
«На полі мінному у вічність
Злетиш удосвіта , Іван!»
31
«Назад не вернешся – стрільці…
Вперед по мінах до свободи –
Сум*ятя виродженому роду
Не покажу я на лиці.
У них прорив тут…Ач, скотина!
До середини щоб дійти –
Зарання ставити хрести
На нас , живих, в лиху годину!»
Позаду й зліва в стороні
Повітря вибухи струснули,
Пошматували, мов акули,
Живих на часточки брудні.
Як в бані – мокрий до рубця,
Вологі одяг, лоб юначий…
Ланцюг сповзає, янгол наче
Від пута вивільнив бійця.
«Це еластичність юних рук –
Слизькими стали…Слава Богу!
Тепер у мене є дорога…»
Іван присів на мерзлий сук.
«А дзуськи,»духи»…Вашу мать!
Ще кишка тонкою не стала.
Моє тут взяло – чи пропало…
Мені два рази не вмирать!»
32
«Смертям двом разом не бувать!
Життя, як свічка: є початок,
А далі смерть стоїть на чатах,
Щоб з свічки полум*я зірвать.
Якщо вже смерть, то хай без мук :
Останній вдих – і на пів фразі,
Щоб не конать, щоб вже одразу
Життя обм*якло, як той лук.
Хто встановив такий закон? –
Хіба ж митець я чи аматор? –
На службі в інших гладіатор –
У тих , що дивляться з «ікон».
Я свого ворога не вбив!
Чи ж маю право я вбивати? –
Його ж така родила мати,
Добра б він скільки сотворив!
Горить вогнем їх рідний край,
У них в очах немає страху –
Вмирають з іменем Аллаха…
Мене ж в який поселять рай?
Забувши істину просту,
Людина знищує Людину:
Дарма свій Дух Бог вклав у глину,
Якщо ми живим темноту!»
33
Не поспішав: стягнувши светр,
Роззувся, викинув штани…
Миттєво – стрімко в бур*яни
Шмигнув – й помчав , неначе вітер.
Чув – кулемет співав пісні,
Позаду нього вибухало…
Його ж ніяк не переймали
Зловісні звуки ті страшні.
О, він летів – хіба ж він біг? –
Світанком тихим легким птахом
І то дарма, що, ніби цв*яхи,
Колов у босі ноги сніг.
У право – вліво по стерні
Петляв невільник в полі вільним…
Ти ненароком божевільним
Не став в пекельній метушні?
Одне помітив гострий зір :
Як в здобич вуж, вп*ялись зіниці
У трепет відблисків зірниці,
У череду сріблястих гір.
Аж під горою впав на груду,
Тиснуло серце, наче ртуть…
І довго тужився вдихнуть
Озон п*янкий на повні груди.
34
Він ледве – ледве звівсь – піднявся
І…ще раз вмлів : здоровий пес
Був поруч – мабуть, інтерес
До нього мати намагався.
«Все зрозумів – мене роздерти
Велів тобі господар – пан…»
О, не для цього мій Іван
На волю вирвався, щоб вмерти!
Оскаливсь звір та став гарчати,
Сердито рив сухий пісок…
Невірний рух чи зайвий крок
В цій боротьбі кінцем міг стати.
Шаленство люті: хижо очі
Креснули струмені вогнів
В обох з – під дуг похмурих брів –
І кожен вже розв*язки хоче.
Оскаженів і став кричати
Хлопчак,стискаючись в клубок –
Випереджаючий стрибок
Зробив він першим для відплати.
У схватці намертво руками
Тварини шию він стиснув
І горло з льоту проштрикнув
Своїми гострими зубами.
В обличчя, в рот стрільнула кров…
Пес заскавчав, ошкірив морду.
І настовбурчивсь в позі гордій
Іван, що ворога зборов.
День перемоги святкував
Солдат в кущах ліщини й глоду
Ковтком солодкої свободи…
А світ від вибухів стогнав.
35
Він довго вив, мов виріс в зграї
Вовків і вить з дитинства звик,
До хрипоти жахливий крик
Котивсь луною в небокраї.
Уже не біг, а йшов у гори.
Пізніш відчув – вогнем пече
Геть понівечене плече…
Знеміг і в сніжні впав затори.
Якісь строкаті волоконця,
Якась суцільна пелена
Закрила, начебто стіна,
Навік від нього ясне сонце.
Неждано зверху рідна мати
До нього руки простягла,
Торкнулась лагідно чола
Та й стала з ями витягати.
То несподівано у спеку
Йде Маріам, шумить потік…
Її уста й рум*янець щік
Палають полум*ям здалеку.
У черевички взута модні,
Не йшла – плила між валунів,
Йому сказала пару слів
Та й зникла в безвісті безодні.
Протерши змерзло – впалі вії,
За сніг чіпляючись і лід,
Накарбувавши кров*ю слід,
Він повз до берега надії.
36
Десь через пару діб знайшли
Його розвідники у горах:
Мов мандрував у цих просторах
Й спочить приліг біля скали.
Ледь – ледь теплилося життя
У ньому.Довго розпізнати
Ніхто не зміг по зброї брата,
Бо був без одягу й взуття.
Лишень в білизні…Біля вій
Та пліч синці та згустки крові…
Він марив. Визнали по мові,
Що це російський воїн - свій.
Обмерзли руки. Кінці ніг
Зчорніли, мов у дощ покоси,
На голові русяві коси,
Як молоко були чи сніг.
Як тільки вижив в крутії?
Ятрились отворами рани,
Здалеку слід його осанни
Тягнувся полозом змії.
Іване, й досі не збагну
В які ти вірив переміни?
Чиї тебе зігріли стіни,
Вселивши силу рятівну?
37
І знов розбурхалась весна,
Ота, що сонцем золочена…
Гуло весілля. Наречена
Була від радості хмільна.
Глухе віддалене сільце,
Глибинка страдниці Росії,
Де вік плекають гречкосіїв
І вбивць, не знаючи про це.
Від тягаря зігнувшись літ,
Щоб рід і гостей зустрічати,
Старенька й сива жінка з хати
Поволі вийшла до воріт.
Здійнявши куряву, до хат
Автомобіль примчавсь військовий,
І на колясці, зовсім новій,
Із нього виїхав солдат.
Зомліла жінка… а з грудей
Лиш зойк прорвався: - Сину! Ваню!
Я з себе все віддам останнє,
Щоб лик побачити оцей.
-Я поспішав :здалось - лечу…
Пішла ж зарання телеграма?
Мовчанням виплакатись мамі
Ну, як у зашморгу плачу?
-Чому ти білий весь такий?
Де ж пальці рук – мужича сила?
Де ж ніжки ті, що я ростила?
Ач…Слава Богу, що живий!
38
Чечня , Литва, Афганістан…
Не повний список – тільки тези!
Мізерну пенсію й протези
Придбав в подяку наш Іван.
Як влучно пан один сказав:
-Твої рішать(Дратує тема!)
Геть не найнявся я проблеми –
Тебе туди не посилав.
Народів скільки – уявіть! –
І офіційно, й навздогінці:
Угорців, чехів , українців
Клянуть на чому світ стоїть.
О, не одна ще мати жде!
Стає сумнішим день у світі…
Скільком дороги не освітить,
Скільком вже сонце не зійде?
Скажіть, невченому, скажіть,
То ж гинуть хлопчики за кого
Чи то ідола якого
В часи освічених століть?
39
Ми всі за те, щоб вигнать тьму!
А скільки є гарячих точок,
Синів де губимо і дочок?
А я запитую : - ЧОМУ?
2002р.
ID:
554565
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 25.01.2015 15:15:32
© дата внесення змiн: 25.01.2015 15:37:26
автор: plomin
Вкажіть причину вашої скарги
|
чудовий твір! 
