|
Четверте місто країни Дерева Ді містом у звичайному розумінні цього слова не було. Степ він на те і степ. В степу жили кочівники. Вони ростили коней, а в степу є все для цього: багато сонця та вітру, росяні трави, глибока чиста ріка, що віддзеркалює білі хмарки. Коней вони продавали на ярмарку біля Дерева Ді. Туди приїздили жителі всіх міст. Біляві хлопці продавали сушену рибу, руді дівчата знамениту гірську кераміку, жителі Дикого лісу, що були русявими, бо змішалися в них кров трьох королів, – варення з лісових ягід та гриби. Чорноволосі засмаглі кочівники вирізнялися своєю кремезною статтю. Всі вони були вправні наїзники, спритні та витривалі. Вони не тільки продавали коней, але й показували вистави, в яких коні вигравали в усій своїй красі.
В той час як батьки торгували, дітлахи бавилися біля Дерева Ді, лазили по його гілках. Русяві, чорняві, біляві та руді голівки дружно мигтіли між листям. Не було там лише золотих та блакитних голівок. Бо діти, що мали таке волосся, не покидали острів посеред степової ріки, доки не виростуть, а коли діти виростали, то припливали маленьким човником до берега, виходили в степ, сідали проти сходу сонця і співали особливу пісню.
Що то була за пісня! Кожен кочівник, що чув її, збирав свої нехитрі пожитки, пакувався і перебирався на інший берег. Туди, де лунала чарівна Пісня Радості, її співали золотокосі співаки, чи чарівна Пісня смутку блакитноволосих співаків.
Пісня завжди починались ось так: «Річка справа…» або «Річка зліва…». Кочівники перебирались на правий берег до золотоволосих співаків чи на лівий - до синьокосих. Слухаючи мелодію, жителі степу розташовували свої возики та юрти за формою сонця. Той візерунок було добре видно з висоти пташиного лету, і крилаті співаки відразу збиралися навкруг, щоб підслухати нову пісню, а потім тішити співом білок та гостей Дерева Ді. Пісня лунала довго, всі могли наслухатись її досхочу, а коли пісня затихала, ще довго залишався в повітрі її прозорий слід. Птахи і люди сиділи в задумі, і лише король кочівників, якого звали Хан, міг першим порушити тишу і запропонувати руку та серце свого сина прекрасній співачці. А якщо у нього не було сина, то руку доньки чарівному співакові.
Бо дуже вже хотілось всім ханам мати в сім’ї таких незвичайних онуків. Це вважалось щасливим знаменням для всього кочового народу. Але зазвичай такі діти народжувались у простих людей. І тоді матері плакали, бо знали, тільки дитинці виповниться рік, припливе човник і забере її на острів. І нічого більше не взнаєш про те, як тій дитинці живеться. Тільки в королівській сім’ї могла залишитися така дитина.
Якщо Хан не вставав і не підходив після пісні до юнака чи дівчини, ті могли покинути степ і податися будь-куди. Чомусь ніколи не залишалися вони з кочівниками. Отакі в них, чарівників, були звичаї. Пісню свою вони співали лише раз, і тому їх ніхто не затримував.
Отак все і велося багато років. Але якось виріс у Хана син-одинак. Син веселий та спритний – батькам на втіху. Залунала знов радісна пісня золотокосої чарівниці. Слухають батько с сином, не наслухаються.
- Дивись, синку, яка ж вона красуня, ця веселунка. І звати так гарно її – Рада. Може, вийде з неї добра наречена для тебе? – запитав Хан, як тільки стихла пісня.
- Ні, батьку, я й сам веселий. То буде занадто!
- Ну, добре. Зачекаємо іншу пісню.
Коли наступного разу задзвеніла степом сумна пісня, Хан почав розмову навіть не дочекавшись її кінця:
- Оце так наречена! Ти мав рацію, синку, блакитноволосі красуні більш витончені, тендітні. У тебе гарний смак! Попрошу Тугу вийти заміж за тебе, і у мене, кочівника, будуть такі ж гарні онуки.
- Ні, батьку. Не треба! – заперечив юнак і пішов у степ.
Там він провів три дні. Спав просто неба, їв, що знайде. А потім вернувся до Хана, впав навколішки і сказав:
- Великий Хане, роби зі мною, що хочеш, але я кохаю звичайну дівчину – Дану. І тому нізащо не поєднаю свою долю з чарівницею, якою б гарною вона не була.
Нічого Хан не відповів, почорнів лицем і пішов геть. Розшукали слуги Дану. Привели до Хана. Дивиться він на неї з люттю. Не така вже й красуня!
- Хто ти така, щоб позбавити мене бажання мого життя?
- Я – звичайна дівчина і відбираю в тебе лише сина, - дивлячись прямо в очі Ханові, відказала Дана.
- То ти ще й зухвала! Як це ти відбереш у мене мого сина? Я можу не дозволити вам одружитися! – закричав Хан.
- Ось тоді ти його й втратиш. Він перестане вважати тебе батьком, якщо ти образиш мене або наше з ним кохання.
- То ти ще й хитра! Ну і наречена…
- Можливо, я – не найкраща наречена. Але ти не знайдеш кращої матері для своїх онуків. Я буду захищати їх зі всією своєю хитрістю та зухвалістю. А життя в степу – непросте, ти ж знаєш.
Здивувався Хан її впевненості і промовчав. Пішли собі молодята за річку і поселились окремо від усіх. Але спочатку Дана запитала у коханого:
- Ти знаєш, що всі будуть проти нас? Хто зі страху, хто із заздрощів.
- Знаю.
- Мабуть, ми будемо завжди жити без людей.
- Нехай.
- Ти не станеш Ханом.
- Пусте.
- Степовий народ не може залишитися без правителя.
- Виходить, така в нього доля. Народ, який хоче, щоб я був його наступним Ханом, повинен поважати мої рішення.
Через деякий час Дана народила двійняток – хлопчика з золотим волоссям і дівчинку з синім. Ви здогадались, чому? Звичайно, тому, що золотим волосся стає від золотого маминого серця, а синім від віри у свою мрію.
ID:
559629
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.02.2015 12:32:14
© дата внесення змiн: 14.02.2015 12:32:14
автор: єва гелена лєх
Вкажіть причину вашої скарги
|
