7.
Два тижні потому…
- Це і є ваш план? – спитав Михайло, оглядаючи ватман.
Раз вже він з ними в команді, то приховувати щось від нього змісту не було.
- Так! – сказав Сергій. – і тепер ми будемо слідувати, йому. Крок за кроком.
- І яка моя в ньому роль? – спитав той – крім очевидної?
- Як бачиш – втрутився Ігор – в нас є кілька ниточок, за які варто смикнути.
- І що робити мені?
Сергій з Ігорем переглянулись.
***
Ще через кілька днів
В камері було темно. Лише самотня лампочка освітлювала стіл за яким сидів Сергій. Мить, і двері відчинились. Охоронці завели пацієнта. Невисокого зросту, худий. Світле волосся, нагадувало копицю сіна. Голова опущена донизу, ноги ледь йшли. Він був в гамівній сорочці. Його супроводжували два здорові санітари. «Не утни якусь дурницю – згадав слова Васильовича – а то залишишся там з ними. І не доведеш, що ти нормальний. Сам знаєш: здорових людей немає. Є не до-обстежені».
Його тренер вже не раз допомагав йому. Він пообіцяв свою підтримку після побаченого відео. А в місті його багато хто знав. І зараз прийшов час скористатись перевагами цього знайомства.
***
Тиждень назад
Сергій мчав вниз по сходах, наче навіжений. Його осінило. Натовп розходився вбік.
- Навіжений! – крикнула якась дівчина, яку він заледве не збив з ніг.
Він не удостоїв її відповіддю. Просто продовжив свій рух по гуртожитським сходам.
Вахтерка здивовано глянула на нього. Як на зло, сьогодні знову була дружина коменданта.
- Я знову по журнал – захекано прогомонів Сергій.
- Там ж була вирвана сторінка – вона глянула на нього своїм звичним поглядом, від якого стало не по собі.
- Знаю – кивнув Сергій – він у вас?
- Тримай, Шерлок – простягнула йому потріпаний зошит.
Сергій почав гортати сторінки…
***
Зараз
Пацієнта всадили на прикручений до підлоги стілець. Міцно зафіксували в кріслі. Сергія пересмикнуло. Вічно йому випадає йти в такі мед заклади. Як не морг, то дурка. Проте такого він не чекав. Це мали бути стереотипи. Давно вже не практикують такі методи. Не повинно бути здоровенних санітарів. А хворих не мають накачувати транквілізаторами. З ними працюють переважно жінки, які проводять різні терапії. Але побачене Сергій не міг оспорити.
- Ви не подумайте – санітар зрозумів його погляд – в нас такого майже немає. Та й майже ніде такого вже немає. Все мирно. Все добре. Просто з оцим інакше ніяк.
Пацієнт тим часом підняв голову. Гострі риси лиця чимось нагадали Ігоря. Під великими чорними очима мішки, які скоріше свідчили про стан організму ніж про безсоння.
- Він тут самий неадекватний – продовжив санітар – його діагноз змінюють по кілька разів на рік. Ви прийшли не в самий кращий час…
- Він зможе відповісти на кілька моїх запитань? – Сергій не зводив з того погляду.
- Зазвичай його цікаво послухати – відповів санітар.
- Я радий, що почув від тебе хоч якийсь комплімент – почувся голос хворого. – а то набридло слухати твої прокльони.
- Поговори мені тут! – гаркнув санітар.
Але замовк перехопивши погляд Сергія. Похлопав товариша по плечі і вони вдвох вийшли за двері.
- Так, що привело тебе саме до мене? – з цікавістю глянув той.
- Я хочу запитати тебе дещо – признався Сергій.
- З чого ти взяв, що я допоможу? – той максимально нахилився до нього
- З того, що я можу допомогти тобі – вони не зводили одне з одного поглядів – ти ж чогось хочеш? Годують тут погано, правда?
- Підкуп, підкуп, підкуп – зареготав той – жаль я не знаю вбивці…
- Що?! – в Сергія від здивування розкрились очі.
- А ти думав я не знаю? – регіт посилився.
Тепер на лиці в нього панувала усмішка. Його тіло аж затряслось від сміху. Голова відкинулась назад. Сергій мовчки спостерігав за ним. Двері відкрились і звідти виглянула голова санітара. Сергій зупинив того помахом руки. Той ствердно кивнув і зачинив двері.
- Бачиш, я роблю твоє життя кращим – Сергій видушив з себе усмішку – відплатиш добром?
- О, звісно! – той усміхнувся ще ширше. – я тобі дещо розповім.
- Може й вбивцю знаєш? – недовірливо всміхнувся він.
- Ах, якби…
- Ти реагуєш наче він по твоєму герой?
- Ні, по моєму він геній, раз його ніхто не впіймав – той перестав усміхатись.
Якби не очі, які аж світились, його б можна було признати нормальним.
- А хіба хтось його ловив?
- Це я й збирався тобі розповісти – відповів хворий.
***
За день до
Ігор постукав в двері. Почулись старі тяжкі кроки. Двері будки відчинились і перед ним стояв Петрович.
- Здоров, студент – той одразу ж впізнав його – живий?
- Живий – всміхнувся Ігор – ви як?
- Та я що? – дід знизав плечима – все як завжди. Робота не робиться, от я і сторожу, що залишилось. Та ти заходи-заходи, не мерзни.
Він відійшов набік, пропускаючи Ігоря всередину. В сторожці нічого не змінилось з останнього часу.
- Як ти після того? – спитав сторож.
- Навіть не пам’ятаю, як добрався до дому – признався той.
Дід зареготав. Він вже всівся в своє крісло і жестом запросив Ігоря сісти на табуретку.
- То чим знову зобов’язаний? – спитав він.
- Знову послухаю стару пісню – Ігор дістав пляшку горілки – але з новими куплетами.
- Та що тебе це так цікавить? – спохмурнів Петрович.
- Багато смертей пов’язано з цим місцем – Ігор говорив з серйозним лицем.
- То й нехай так і буде. Тобі то що?
- Помирають не ті люди…
- А звідки ти знаєш які ті, які не ті?
Ігор глянув на діда. Видихнув. Вибору не було:
- Ви були праві, коли говорили, що дітей брали на органи – заговорив він – точно відомо про шість дітей.
Він розклав перед ним шість фотографій.
Дід уважно глянув на них. тоді показав пальцем на одного з хлопців.
- Це його знайшли без очей – тихо сказав він. – Далі викрали трьох дівчаток.
Однією з них була та Аліса на фотокартці, яку вбивця прислав Христі. Але, по словах діда, вона виявилась четвертою.
- Ви впевнені? – перепитав Ігор – що вона не третя.
- Як в тому, що зараз бачу тебе і відповідаю на тупі запитання – той все ж стояв на своєму.
Дід продовжував перелічувати всіх по іменах. В очах старого читався біль, коли він згадував про них. Він був правий, коли назвав місце проклятим.
- А в них немає родичів? – спитав він.
- У сиріт? – перепитав Петрович – ти серйозно?
- Я про родичів з інтернату.
- В Аліси був старший брат, але помер, як і більшість дітей.
- Більшість? – перепитав той.
- А ти думав у них щасливе життя після інтернату? – дід подивився йому в очі. – половина з них помирає на вулицях, половина в дурках. Лише деякі можуть де-не-де влаштуватись і жити, як нормальні люди…
- А не знаєте…
- Не знаю і знати не хочу – перебив сторож – ще не вистачало наклеп на когось з них зводити.
- А ті, що тут працювали? – Ігор вирішив зайти з іншого боку – лікарі, вихователі? А може є ті хто в виправних закладах? Вони не можуть бути причетними до вбивства, але можуть багато чого прояснити…
- Щоб посадили одного з «дітей»? – той не вірив Ігорю.
- Я не казав, що це саме діти.
- А хто по твоєму? Може я?
- Не виключено – знизав плечима. – ви ж розумієте, навіщо я це роблю?
- Але не розділяю твоїх поглядів
- І не потрібно. Вбивця забирає життя не тих, хто викрадав дітей, а тих, в кого їхні серця, або інші органи. Я не можу такого допустити. Ви нормально будете спати, знаючи, що через те, що ви не допомогли, хтось знову помре?!
- Ти мені на жалість не дави…
- Навіть не думав – в Ігоря аж заблистіли очі – мені жаль тих дітей. Але цим їх не повернеш. А їх історію можна донести й іншим шляхом…
Дід опустив голову. Схопив поставлену на стіл пляшку, відкрив і зробив кілька великих ковтків. Тоді глянув на Ігоря.
- Ти ж не лише фотографії приніс, правда? – спитав він.
Ігор ствердно кивнув.
- Тоді діставай і клади на стіл. Я спробую допомогти.
***
- Після кожного вбивства знаходились такі любителі справедливості, як і ти з друзями – почав той – всі горіли бажанням знайти винного.
- Багато таких було? – уточнив Сергій.
- Ключове слово: було – псих намагався залякати Сергія – тепер їх немає. Нікого. Такі, як ти та твої друзі відправляться на той світ. А ті, хто могли мати до цього відношення сядуть, або будуть залякані на все життя. І будуть сидіти тихо і трястись. Ти ж мабуть думав, чому між вбивствами різні терміни? Чи може ви з друзями проводили вечори намагаючись дійти до того, що він вам дає. Я дам тобі кілька підказок, які дав твоєму попереднику.
- Кому? – перепитав Сергій.
- Пів року назад до мене приходив один чоловік. Старший від тебе навіть не знаю на скільки років…
«Вчитель другої жертви, на якого потім все і повісили» – здогадався Сергій. Але продовжував мовчати. Не можна було розкривати всі карти.
- … він просив допомогти йому вичислити вбивцю. Теж пропонував такі ж хабарі, як і ти.
- І що саме ти йому розповів?
- Тобі це мало чим допоможе, але так і бути. Ти вже намагався розшифрувати підказки. І ти дійшов такого ж прогресу, як і той вчитель, раз ти тут. Тільки от далі біда.
- Невже?
- Так. Твій сарказм тобі мало допоможе, коли він по тебе прийде. Він почекає, поки в тебе вичерпаються всі підказки. Він дасть тобі можливість змарнувати всі шанси. І коли в тебе не залишиться нічого...
***
Кілька днів тому
Ігор стояв у парку. Михайло подзвонив йому і сказав, що потрібно зустрітись. Сергій їздив, допитував сиріт, тож його не було аж до вечора. Олекса заліг на дно і зв’язки вони не підтримували. Тому прийшлось йти саме йому.
Михайло сказав, що добуде інформацію про ножі, якими користувався вбивця. І зараз він нарешті подзвонив. Може це щось важливе?
- Звичайні сувенірні ножі – Михайло розчарував його. – Китай!
- Не може бути – не вірив Ігор.
Ще одна ниточка обірвалась.
- Я показав його одному знавцю – продовжив Михайло – він довго крив матом вузькооких виробників. Нічого дивного, чи особливого в них немає. Таких по місту назбирається з сотню.
- Але чому вбивця залишив його в тілі жертви? – вголос подумав він.
- Натякає, що він китаєць? – припустив Міша.
- Ну, стопудово – не оцінив Ігор. – я серйозно.
- Може він хотів заплутати нас – продовжив той. – так сказати, ввести в оману.
- Може – погодився Ігор – а може хотів показати ще щось.
***
Зараз
- Він прийде за мною? – запитав він.
- Так. Він зробить все тихо. Буде виглядати, як самогубство. Може зникнеш безвісті, хтозна? Ти не перший. І не будеш останнім. Після тебе хтось прийде ще хтось. Буде шукати того, кого шукаєш і ти. І я скажу те, що сказав тобі.
- Навіщо йому це? – спитав той.
- Так і твій попередник запитував – зареготав той – і я…
- Так-так – обірвав Сергій – видавай!
- Ти ж чув його голос, так? він ж казав тобі, що веде з тобою гру. Спочатку ти ходиш. Тоді він. І якщо ти дістанешся до нього…
- І він так просто здасться?
- Ні, бо ти не дістанешся до нього. Він не дасть тобі цього зробити. Скільки раз ти переступив через себе? Скільки разів ти вже переступив через закон? Так завжди. Відколи ви з друзями затіяли з ним гру, ви почали падати. І весь ваш рух до нього нагадує одне затяжне падіння вниз. А коли ви все ж впадете і досягнете дна тієї прірви, в яку він вас вів…
- Він прийде – закінчив Сергій.
- В тебе ще є час – псих уважно глянув на нього – навіть я це бачу. Ти ще на впав так низько…
- Навіщо йому це? навіщо опускати мене вниз? Робити гіршим…
- Щоб дати тобі очевидний вибір – той знизав плечима – хіба ти не бачиш?
- Нажаль – Сергій розвів руками.
- Значить так і має бути – виснував той.
«На диктофоні той говорив, що добереться до наших близьких» – згадав Сергій. Але в слух говорити не став.
- А знаєш – почав він – ти третій, хто мені це заявляє…
- Зі скількох? – зацікавився той.
- З двадцяти шести – признався Сергій – я два тижні, день в день їжджу, виловлюю вас. Ти, на щастя, останній.
- І багато дізнався? – той самовдоволено всміхнувся той.
- Так. Більше ніж повинен був. Завдяки тобі.
- Мені? – усмішка на його лиці зів’яла.
Він мінявся в лиці. Великі очі з мішками під ними вже більше не горіли тим вогнем безумства. На лиці з’явився острах.
***
За день до
Ігор з Мішою піднімались по сходах. Будинок ще австрійських часів. Такі збереглись лише тому, що вважались пам’яткою архітектури. Але, будь воля Ігоря, він би позносив їх і побудував нові багатоповерхівки, щоб більше людей мали де жити.
Потрібна їм квартира знаходилась на третьому поверсі. Старенькі дерев’яні двері білого кольору та дзвінок, який не працював.
Їм відкрила літня жіночка. Її старе лице виражало тугу. Вона носила чорне вбрання та чорну хустку на голові. По її виразу обличчя вони зрозуміли, що спізнились…
***
Зараз
- Що? – Сергій не зміг не помітити цього – боїшся його розчарувати?
- Що ти дізнався?
- Що ти знаєш хто це, але можеш не казати. Не потрібно. Я витратив кілька годин, намагаючись дізнатись його ім’я в першого, котрий розповів мені те, що й ти. Він не знав. Бачив в лице, але не міг доступно описати. Та й не потрібно…
***
Подув сильний зимовий вітер. Хоч снігу і не було. 2012, а снігу немає. Ігор зіщулився намагаючись вберегтись від мерзенної погоди. Він попрощався з старим та покинув територію. На цей раз вже тверезим. Сторож таки добре допоміг йому. Ігор дістав телефон з кишені. Набрав номер того суд-мед експерта, який і допомагав їм.
- Алло – почулось в слухавку.
- Я друг Сергія. Того, котрий до вас підходив по…
- Я пам’ятаю – обірвав той – чого тобі?
- Я можу вас дещо попросити? – спитав Ігор.
- З чого раптом мені тобі допомагати? – недовірливо спитав той.
- Васильович вам привіт передавав.
- Що в тебе?
- Ви не могли б дещо дізнатись про скальпель…
- Ясно, не продовжуй – обірвав той – дзвонити на цей номер?
- В любий час.
***
Сергій витримав паузу, насолоджуючись розгубленим виразом на лиці в пацієнта.
- Решта не сказала мені нічого розбірливого. – продовжив він – і тоді до мене дійшло, коли розповідь першого повторилась іншою людиною. Тебе я все ж залишив наостанок. І тепер я розумію, що недарма.
- Чому ж це мені стільки честі? – той знову зареготав.
- Тому що ти й ті двоє чекали на мене. Знали, що рано чи пізно, хтось прийде. Чому по твоєму я не зводив з тебе очей? Я хотів побачити твою реакцію.
- Побачив?
- Звісно! – Сергій нахилився до нього й усміхнувся – а ще я перевірив, коли до вас хтось заходив. Знаєш, що мене не здивувало? До вас не приходив ніхто. І дійсно? Чого я хотів цим добитись? Мої попередники ж теж так робили, правда?
Пацієнт всміхнувся. Не сказав нічого. Але по його виразу Сергій зрозумів що попав в яблучко.
- Тоді до мене знову дійшло! До вас ж приходять лікарі. Оглядають вас, чи х*й його знає, що ще роблять. Плюс, вбивця залишав на тілі мітки. Ми по тупості шукали ножі, а треба було скальпель. Ще й латинь на тілі в дівчини. Ненавиджу латинь. Мертва мова, якою користувались хіба що в медицині. МЕДИЦИНІ, січеш? Ось як вбивці вдавалось не спалитись. Він вирвав сторінку з журналу, в день її смерті. Але це не означало, що він не приходив раніше. І не вирвав сторінок свого раннього приходу. Інакше всі б здогадались…
- Що ж ви досі ще його не знайшли?
- Мої друзі перевірили чергового лікаря, котрий був в гуртожитку за кілька днів до цього. Як сказала їм його дружина, він помер незадовго після того. А ще обмовилась, що в того почались проблеми з серцем десь в тих числах. І його колега погодився замінити його на зміні. Хитро, правда? Імені вона не знала і описати не змогла. Проте вона сказала, що той працював хірургом і був у відпустці…
Пацієнт з подивом слухав все це. Сергій бачив по ньому, що на таке той не очікував.
- Старий сторож розповів нам про вас і про персонал. Перевірили, кого змогли. Досить багато, мушу зізнатись. І ніхто не хотів говорити. А далі ми зробили ще краще. Тобі цікаво?
- Ще б пак! – закивав пацієнт.
- Хірург, який нещодавно врятував мені життя погодився допомогти з переліком тих, хто під час вбивства був у відпустці. Коли він на кінець то нам допоможе, ми будемо мати список з можливих вбивць.
- Ого, які висновки! А зі мною і тими двома вбивця як зв’язався?
- З цим просто. Жаль я не одразу все зрозумів. Багато чого можна було б не робити. Так от, під час однієї з перевірок тобі й передали те, що ти маєш сказати мені і таким як я. Я чув його голос на диктофоні. Дещо викривлений, правда, проте, коли ти сказав, що він прийде за нами, сумнівів не залишилось. Це таки чоловік. І це ще скорочує круг підозрюваних…
- І що далі? – спитав пацієнт.
- А далі – продовжив Сергій – ми знайдемо його і він заплатить за те, що зробив…
- А ти? – спитав той – ти готовий заплатити. Готовий стикнутись з наслідками того, що ти накоїв?
Сергій замовк. Псих мав рацію. Так влаштований світ і принцип бумерангу ніхто не відміняв…
- На все свій час – відповів він.
ID:
570333
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.03.2015 17:37:27
© дата внесення змiн: 29.03.2015 17:37:27
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
