9.
Олекса відкрив очі. Його погляд був прикутий до потрісканої стелі. Поворухнутись він не міг, в силу того, що лежав прив’язаний на старому операційному столі. В роті кляп. Він спробував звільнитись. Але спричинив лише шум.
- Проснувся? – десь поряд з ним пролунав чоловічий голос.
Він вже чув його раніше. Але не міг згадати де…
- Знаєш де ти? – запитав убивця – ти в тому місці, де все почалось. Ти назвав його своїм друзям.
Олекса щось промугикав і сильніше за совгався на столі.
- Не трудись – пролунав спокійний голос.
Мить і він побачив лице вбивці. Той помахав скальпелем в нього на головою. Його очі від страху розкрились ще ширше.
- Я не збираюсь тебе вбивати. – спокійно сказав той – поки що. нехай сюди прийдуть твої друзі. Зробимо їм сюрприз.
***
Три дні назад
Сергій піднявся по водостічній трубі. Зловився руками за підвіконник. Підтягнувся. Ноги за совгали по стіні. Але він все ж піднявся. Вікно було розбите. Заскочив всередину. Подав Ігорю руку…
Михайло чекав їх біля заднього входу. Темрява приховувала їх присутність. Двері з шумом відчинились. Сергій з Ігорем пустили його всередину. Вони були там, де й проводились операції. Це був медичний корпус в три поверхи з двома величезними ліфтами, закритий на ремонт. Хтось не хотів розголошення того, що тут творилось і будівлю закрили, начебто, на ремонт. Потріскані стіни. Стеля вже втратила свій білий колір. Вони йшли по темним коридорам. Треба було вивчити все, що можна. Почали з першого поверху. Тут був стаціонар. Палати для пацієнтів. Лише кілька ліжок без матраців. Підійшли до дверей маніпуляційної.
*примітка автора. Маніпуляційною називають кабінет в стаціонарі, де роблять уколи чи, наприклад капають очні каплі*
Михайло ударив по зачинених дверях. Пусто… Лише кілька столів на колесах та полиці, де колись був медичний інвертар. Зараз там залишилось хіба кілька пустих ящиків…
Другий поверх займали відділення офтальмолога, хірурга та інших лікарів, котрих необхідно пройти для воєнкомату. Тут теж було пусто.
- Батько Христі говорив, що її оперували на третьому поверсі – нагадав Сергій
- Значить і нам туди. – сказав Михайло.
Туди вели залізні двері. На них була колодка й ланцюг. Не проблема, інструменти в них з собою. З шумом, скрипом та купою матів вони все ж змогли відчинити двері.
Тут все виглядало інакше. Не так, як на понищених першому та другому поверхах. Стіни були покриті брезентами, щоб нічого не по нищилось. Вони одразу ж направились в операційну. Тут, як не дивно, не винесли нічого. Старий, операційний стіл. Порад столи з контейнерами.
- Тут все й було – сказав Ігор – все почалось.
- Тут все й завершиться – Сергій оглянувся навколо себе – ми заманимо вбивць сюди.
- І як ти плануєш це зробити? – недовірливо спитав Михайло.
- Я вже зробив – всміхнувся Сергій. – майже.
- Не розумію – Михайло почухав голову.
- Ти сюди як потрапив? – Сергій повернувся до нього
- Через двері…
- Не про те – доперло до Ігоря – причина по якій ти сюди прийшов.
- Інтересно ж… - пробурмотів той – ага, ось воно як.
- Гарно, правда? – всміхнувся Сергій.
- Але ми не знаємо точно, хто з НИХ вбивця.
- Я знаю – сказав Ігор – приведи їх, а я все поясню.
- Може поясниш зараз – підозріло глянув Сергій
- Ні. Просто домовся ними про зустріч. В мене в голові вже майже готовий план.
Михайло хотів розкрити рот, але передумав. Ігор вже давно довів, що знає, що робить. Сергій теж нічого не казав. Лише ствердно кивнув.
***
Зараз
Сергій з Ігорем постукали в двері. Їм відчинив Михайло. Вигляд у нього був збуджений.
- Де вас носило? – спитав він.
- На кладовище ходили – відповів Сергій.
- Місця вибирали? – нервово засміявся той.
- Одне – відповів Ігор – в тебе який ріст? Цікаво просто чи правильно все заповнили…
- І гроб в тебе, якщо щось, буде дубовий – підключився Сергій.
- Та ну вас – зареготав Михайло – все вийшло?
- Так – підтвердив Сергій – вони купились. Сподіваюсь твої докази залізобетонні.
- Вбивця не буде відпиратись. Не зможе. – запевнив Ігор.
Михайло зачинив за собою двері. Пройшли пусті коридори комунальної квартири. Вони вийшли на вулицю. Зима привітала їх холодним вітром.
- Ви що будете робити, коли все скінчиться? – спитав Михайло.
Ігор з Сергієм переглянулись. Вони ще пам’ятали слова Михайла. І знали, чим все може скінчитись. Але зараз це було не головне. Головне зупинити решту вбивств. Решта все потім…
- Висплюсь – віджартувався Сергій – на кінець то.
- Нап’юсь – Ігор теж не стримався – на кінець то.
- Далекі у вас цілі, що ще сказати – Михайло не оцінив жартів.
- О! – вголос видали вони. – твої краще?
- Я почну нове життя – похвалився той – далеко звідси. Лише завершу все тут…
***
Ігор з Михайлом сиділи в старій маніпуляційній на першому поверсі і чекали. Сергій мав прийти з підозрюваними. Ігор змусить одного з них зізнатись, а далі вже вступав Михайло…
Двері відчинились і всередину зайшли два лікаря. Обоє високого росту, старші, худі, міцні на вигляд. Один, в чорному пальті та брюках, був їх знайомий патологоанатом Анатолій Борисович. Голова була майже лиса. Лише де-не-де було кілька сивих волосин. Кілька морщин на немолодому чолі. Очі чорні, ніс орлиний, губи тонкі довгі. Зараз він виглядав на сорок років. Лице було стривожене, він помітно нервував. Проте по ньому було видно, що людина він уважна і розумна. Іншим, в сірій куртці, синіх джинсах, виявився хірург, який колись врятував життя Сергію – Дяченко Ігор Михайлович. Його добре худе лице з густою сивою шевелюрою та пишними сивими вусами зараз виглядало ще старішим і виснаженим. На щоці був рубець. Але нанесений швидше за все не ножем.
Вони обоє зобразили здивування на лиці, коли побачили Ігоря та Михайла.
- І що це має значити? – спитав патологоанатом.
- Я той, кому ви дзвонили на рахунок скальпеля – відповів Ігор.
- А, так – згадав той – я ж вже сказав, що використовувався одноразовий скальпель.
Ігор промовчав. Михайло теж не розкривав рот.
- Сергій – заговорив хірург – ти обіцяв захоплюючі подробиці. І просив нас про допомогу в пошуках міфічного вбивці.
Сергій лише всміхнувся. Пройшовся та оперся на одну з полиць. Михайло зайшов лікарям за спини. Ігор сів на стіл-каталку.
- Він не обманув – сказав він – ви таки дізнаєтесь подробиці.
- Було б добре – нервово оглянувся патологоанатом.
- Ми уважно слухаємо. – Ігор Михайлович схрестив руки на грудях.
- Тоді раджу всім запастись терпінням…
Михайло нахмурився. Він зрозумів навіщо вони запросили не лише вбивцю. І справа не в тому, що той би не прийшов сам. Вони не хотіли, щоб Михайло вбив його, як тільки той не буде мати чим відпиратись. Але не розумів навіщо спочатку розкривати йому карти, а поті заважати. Щось було явно не так.
- Мушу повідомити вам, що один з вас вбивця – заговорив Ігор.
- Нечувано! – обурився патологоанатом.
- Дослухайте – гаркнув Сергій.
Атмосфера в маніпуляційній стала напруженішою.
- Я б не сказав, якби не мав доказів – холодно буркнув Ігор. – Один з вас по-звірськи вбив трьох людей.
Лікарі переглянулись.
- Ми витратили чотири місяці, щоб вичислити, що за цим стояв саме лікар. Спочатку ми думали на когось з гуртожитку. Але, коли Сергій вирішив перевірити журнал, хто заходив в гуртожиток в той день…
- Сторінка була вирвана – втрутився той.
- Тоді ми й вирішили, що вбивця зайшов у гуртожиток, а потім вийшов знищивши сліди своєї присутності. І ми стали шукати. А коли по телевізору об’явили, що це самогубство…
- Ви зрозуміли, що це не студент – дійшло до Михайла – в студента немає стільки повноважень, щоб просто закрити діло.
- Вірно – погодився Ігор – тому ми стали шукати. Знаки на тілі вели нас по слідах. Вийшли ми на хлопця померлої. Котрого потім вбив хтось з вас.
Михайло прислухався до останніх слів. Зараз був той самий момент, щоб помститись. Лишилось лише дочекатись…
- В нього ми знайшли ніж та карту – Ігор глянув на них. Почну з карти. На тілі вбитої було клеймо з частинкою карти. Я кілька ночей потратив, щоб знайти підходяще в нашому місті. Уявіть моє здивування, коли ми знайшли потрібне місце. Ще й фотографії…
- Знову промах – втрутився Сергій – значить працював хтось з вас не один, а зі спільником.
- Якого ми не знайшли – збрехав Ігор.
Не можна було підставляти Сніжану. Її життя й так було в небезпеці…
- Але це не було потрібно. Тоді ми вирішили звернутись до історії того дитячого будинку. І як виявилось, звідти пропадали діти. Точніше їх забирали. І продавали на органи. Прямо в нашому місті, у всіх під носом…
Він уважно оглянув лікарів. Ті стояли з кам’яними лицями.
- Ми дістали реєстри всіх пацієнтів та всього персоналу. І ви там були. Обоє.
- Це нічого не доводить – виклично крикнув Михайлович.
- Правильно – кивнув Ігор – тільки, коли Сергій перевіряв усіх пацієнтів відповідних закладів, він наткнувся на ваше прізвище. І ваше – це вже стосувалось Богдановича.
- Той що? – обурився той – в мене робота така. Вибирати не приходиться.
- Друге спів падіння? – іронічно спитав Сергій.
- Давайте не будемо зациклюватись на цьому – Ігор примирливо підняв руки – і підемо далі. Так от, здавалось би, що це нічого не доводить… Проте на цьому ми не зупинились. Батько покійної Христі вказав на вас, Ігорю Михайловичу. Згадав вас і вказав нам це місце. Ви, були причетні до операцій, які тут проводились.
Всі погляди зараз були прикуті до хірурга. Він продовжував мовчати.
- Це ви залишили нам послання на диктофоні, який забрали в мене. Ви сказали пацієнтам те, що вони мали нам передати. Ви, прикрившись іменем покійного лікаря, приїжджали в гуртожиток на кілька днів раніше, щоб вирішити, як краще провернути всю справу – очі Ігоря горіли – його дружина згадала про рубець на лиці. Але здало вас не це.
- Це все вилами по воді писане! – втрутився патологоанатом – маячня якась…
- Боюсь що це не зовсім так – перебив його Сергій. - дослухайте!
- Що ж, начебто, здало мене? – заперечно похитав головою хірург.
- Він – Ігор показав пальцем на патологоанатома.
- Я ще тут при чому? – обурився той.
- Я розповідав, що ми знайшли карту і ніж – спокійно продовжив Ігор – і саме дивне, що ніж виявився не тим, що ми шукали. Це звичайний сувенірний ніж, який не представляв цінності ні для чого. А ось скальпель, котрим порізали жертву… Ви збрехали, коли сказали, що той одноразовий. Ваш покійний друг, мабуть не сказав вам, що він добув для нас справу Христі. Це ж не ви оглядали тіло, правда?
- Не я – погодився Анатолій Богданович.
- Так в справі було сказано, що Христю порізали скальпелем з алмазним пилом. Тобто не простим, чи одноразовим. Як до цього дійшли, я не знаю. Але факт є фактом.
- Ви свідомо приховали це, коли я прийшов до вас вперше – нагадав Сергій – ви тоді сказали, що не можете віддати мені заключення. Лише розповісти на словах.
- І що це доводить? – той презирливо всміхнувся – я не вбивця! На той час в мене є алібі.
- Ніхто не називав вас убивцею – так само презирливо всміхнувся Сергій. – але ви причетні до вбивств. Ви знали, коли станеться наступне вбивство! І ви не зробили нічого. Ви прикрили свого спільника!
Хірург втупився в стелю. Він і далі стояв з схрещеними на грудях руками і просто чекав, коли вони закінчать.
- Ваш друг – продовжив Ігор – Борис Васильович, зацікавився цією справою. Він також вів своє розслідування, як виявилось. Він допоміг нам. Проблема лише в тому, що він не поділився з нами тією інформацією, котру дізнався. Він вичислив ваш зв’язок з убивствами. Ви покривали справжнього вбивцю, щоб врятувати вашу власну шкуру. І ви вбили його у власній квартирі!
Запанувала мовчанка. Лікарі дивились то на Сергія, то на Ігоря. Михайло переводив погляд то на одного, то на іншого.
- Довести, що вбивця ви – Ігор глянув на Ігоря Михайловича – дуже легко. Для цього потрібно спів ставити скальпель, який вам подарували, з тим, який були нанесені поранення.
- З чого ви взяли, що в мене є такий скальпель? – він на кінець то порушив мовчанку.
- А якщо опитати персонал лікарні? – спитав Михайло. – хтось тай згадає…
Лікарі переглянулись. Але вирази на їхньому лиці були різні. Хірург, на диво, був веселий. Патологоанатом дивився на нього з виразом: «ну я ж тебе попереджав!».
- В мене кілька питань – подав Голос Сергій.
- Задавай – озвався хірург – раз вже ви заклеймили мене, як вбивцю.
- Ніхто вам не повірить – патологоанатом аж почервонів.
- Сторож сказав, що Аліса, дівчинка чиє серце дісталось Христі, пропала четвертою. А вбивств було три. Ми думали, що просто не знаємо про одне, але цифри на тілах заперечували цю теорію. І надпис на латині «третя до прабатьків»…
- Все просто – хірург підійшов до них ближче.
- Не розповідай – шикнув патологоанатом.
- Що не розповідай?! – розізлився той – Що не розповідай?! Вони вичислили мене, ще й разом з тобою. Вони мають право знати!
- Хто з вас, покидьки, вбив мого брата? – Михайла почало трясти від гніву.
«Невчасно» - подумав Ігор. Він ще хотів почути історію вбивці. А намір Михайла відправити всіх на той світ раніше…
- Все по порядку – спокійно сказав хірург. – тебе цікавить чому я пропустив одну людину?
- Так, якщо чесно – кивнув Сергій.
- А ти не думав, чому справи закривають. Списують на таких самих шукачів, як ви з Ігорем, (Михайло тут все ж лишній) чи самогубство? Людина, яку я врятував…
- Хто це? – спитав Ігор.
- Боюсь це ім’я тобі нічого не скаже – відповів патологоанатом – а от ти собі вирок можеш підписати. Так, що для твого ж блага…
- А тепер моє запитання – втрутився Михайло – хто з вас…
- Ти тут лишній – перебив його хірург.
***
Михайло рушив на нього. Зараз він з нього все вичавить. Буква за буквою. Склад за складом. Слово за словом. Ніхто не посміє стати між ним і цим виродком! Ніхто! В руці у Михайла вже був ніж. Той ніж, котрим він продірявив Сергія. І яким продірявить потім. Напередодні він думав, що зробить з ними. Розривався між відпустити і… А тепер стало ясно. Щоб почати нове життя, потрібно обрубати кінці…
Лівою рукою він схопив того за барки. Краєм ока помітив, як Сергій, Ігор і патологоанатом кинулись йому завадити. Пізно…
Його шию запекло. Погляд був прикутий до хірурга. Він всміхався. За мить до того, як Михайло збирався загнати в нього ніж, він перерізав тому горло. Іменним скальпелем. Михайло випустив ніж. Схопився руками за шию. Ноги підігнулись. Ніхто вже не біг до нього.
- Перед тим, як ти помреш – голос лікаря звучав наче десь здалека – це я збив твого брата тоді. Він заважав так само, як і ти. Непотрібні фігури. І вам пора забиратись з гральної дошки.
Михайло спробував піднятись, але сили вже покидали його. Хотілось спати. Він стікав кров’ю і його вже було не спасти. Глянув на Ігоря з Сергієм.
- По… Помстіться – видав перед тим, як помер в калюжі власної крові.
ID:
570493
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.03.2015 07:52:27
© дата внесення змiн: 30.03.2015 07:52:27
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
