Епілог
Два тижні потому.
В світлому кабінеті з білими стінами та новими, дорогими меблями працював телевізор. По ньому якраз починались новини.
Все місто гуділо про події, які виплили на зовні. Кілька смертей, тяжких тілесних поранень та пожежа в закинутій лікарні за один місяць. Ще повідомили про затримання кількох осіб підозрюваних в торгівлі наркотиками. Відкрито кілька кримінальних справ.
Далі на екрані з’явилось відео затримання слідчого, який об’явив, що дівчина, котра померла в гуртожитку, скоїла самогубство. Показали інтерв’ю з студентом (героєм, як його назвали журналісти), який домігся правди. Худий, патлатий чорноволосий хлопець двадцяти років, назвався Олексієм, з запалом заявляв, що не можна замовчувати істину. Згадувалось щось про якесь міфічне відео, але нічого конкретного не називалось.
Тоді виплили наверх деталі незаконно проведених операцій по пересадці органів, які все ж спростували. Міський мер об’явив відбудову притулку для сиріт…
- Ну й твориться у нас – Сказав пузатий, лисіючий чоловік за шістдесят.
Декан факультету, на якому навчався Ігор. Зараз він сидів у нього в кабінеті. Голова була перемотана від нещодавнього струсу мозку. Про перелом двох ребер він мовчав.
- І не кажіть – погодився той.
- Ти де так? – спитав декан дивлячись на його щоку.
- Порізався, коли брився – збрехав той.
- Що з тобою останнім часом сталось? – недовірливо глянув на нього декан.
Ігор промовчав.
- Хоча й так ясно – той розуміюче всміхнувся.
- Справді? – насторожився Ігор.
- Та по тобі видно – кивнув той – стомлений, порізаний, побитий… Твоя закоханість до добра не доведе…
- Що? – Ігор чекав чого завгодно, але не цього.
- Мені тут твій вірш принесли – декан дістав з столу листок – ти писав на перездачі…
- Ясно – з полегшенням видав Ігор.
- Я теж колись був на твоєму місці – сказав той – і дам тобі пораду. Не дозволяй цьому поставити хрест на твоєму майбутньому.
- Я запізно це зрозумів – Ігор награно похилив голову вниз.
Насправді йому було плювати. Він все ніяк не міг відійти від того, що вони вчинили…
- Нічого не пізно – декан протягнув йому листок.
Це була відомість. Перша відомість з пропущеного ним предмету, де в Ігоря була п’ятірка.
- Ти кращий студент і маєш ним залишатись – всміхнувся декан, дивлячись його на ошелешений вираз лиця – на тебе рівняється весь факультет. І ми чекаємо на тебе на наступний рік.
- Як?
- Так і мало бути. Просто, помилка секретарші та викладача, який планує стати наступним деканом. А тепер йди і більше не роби дурниць.
З кабінету Ігор вийшов з дурнуватою усмішкою. Поправив нові окуляри. Минув секретарку, котра весело підморгнула йому.
В коридорі його чекала Сніжана. Вона одразу ж кинулась йому в обійми. Губи злились в поцілунку.
- Як все пройшло? – запитала вона.
Ігор не встиг відповісти. Його телефон задзвонив.
- Привіт, Сергій – підняв слухавку.
- Привіт – привітався той – бачив новини?
- Бачив. Олексія показували.
- Справді? Ну, країна має знати своїх героїв в лице.
Ігор презирливо всміхнувся.
- В тебе там якийсь шум – сказав він.
- Я просто повертаюсь з пошти – сказав він – відправляв лист.
Ігор промовчав. Згадав розповідь Михайла про нове життя. Той навіть написав лист матері. Лише не встиг відправити. Сергій правильно поступив. Його мати має знати, що перед смертю він хотів повернутись. Будь-яка мати хотіла б це знати…
- І до речі – продовжив Сергій – в мене і для тебе є новина. Записуй адрес…
***
Сергій піднімався по слизьких сходах гуртожитку. На кінець то випав сніг. Перемотані руки тримав у кишенях. Вони боліли на морозі. Як і решта травм нанесених йому. Але дотримуватись постільного режиму він не збирався. До гуртожитку почав з’їжджатись народ. Сергій минув бидло, яке він побив кілька місяців назад. Вони замовкли побачивши його. Привітався кивком голови з Олегом та Настею, котрі йшли попід ручку…
***
Два тижні назад
- Нас затримають! – згадав налякані воплі Олексія.
Вони тоді тягнули непритомного Ігоря.
- Може – тихо погодився той
- Я не хочу сідати! – видав той
- А хто хоче? – важко прохрипів той.
Вони поклали його на підлогу. Обмотали рану на плечі. Далі знайшли старі бинти та обробили рани Сергія.
- Йому в лікарню потрібно – сказав Олексій дивлячись на Ігоря – і тобі.
- Спочатку все завершимо – сказав Сергій – поможи перетягнути Михайла та патологоанатома. І готуйся мити стіни та підлогу.
- А вбивця? – Олексій почав здогадуватись
- Його теж.
План був простий. Вони вивезли всіх трьох за місто в ліс. Там і поховали. В кишенях убивці вони знайшли ключі від машини. Вони не хотіли ні спалювати їх ні будь-що інше з ними робити. В старій лікарні вони влаштували пожежу вже після поховання. Таку собі диверсію, щоб відволікти увагу.
«Ким ми стали?» - постійно запитував себе Сергій. Колись їх знайдуть. Їм не повірять. Ніхто не буде слухати їх благородних намірів. Вони не герої. І їм місце у в’язниці…
***
Зараз
Біля входу він зіштовхнувся з Анею. Вони мовчки глянули одне на одного.
- Я знайшла ватман в тебе в кімнаті – тихо сказала вона – в мене ж є ключі від твоєї кімнати.
Сергій промовчав. Опустив погляд вниз. Аня все бачила. Все знала...
- Як задовго ви…
- Майже п’ять місяців – тихо відповів Сергій.
- І вас можуть…
- Так.
Наступила мовчанка. Вони зайшли всередину. Він ненавидів себе. Шанси помиритись з нею тепер були близькі до нуля…
- І події, про які говорять в новинах…
- Теж – коротко відповідав той.
- Це тому ти сказав мені триматись подалі? – її очі заблистіли.
- Так – признався він.
- Значить ти мене…
- Так – видав Сергій – просто не міг знайти слів.
Аня кинулась йому на шию. Він скривився від болі, але не видав ні звуку. Пригорнулась до нього. Сергій обійняв її перебинтованими руками.
- Не треба слів – з її очей пішли сльози.
- Ні, ні, ні – заметушився Сергій – лише не плач. Не можу дивитись на твої сльози…
- Просто не кажи мені триматись від тебе подалі – всміхнулась Аня.
- Навіть після всього, що я зробив…
- Так – обірвала вона – так. Я вірю, ви зробили, що могли. Головне, що ви довели все до кінця. І я тепер почуваюсь в безпеці.
Сергій згадав, як колись накрутив її, щоб вивідати з неї інформацію. Вона тоді багато що пережила і з легкістю купилась на це…
- Але якою ціною…
- У тебе не було вибору – серйозно глянула йому в очі – ніхто не взявся за це. ніхто не став підставляти свою шию. Лише ви. Якщо ви щось натворили, то лише тому, що той, хто повинен був зайнятись цим, не зробив нічого…
- Я не герой – сумно всміхнувся Сергій – не після всього цього.
- Ні – погодилась Аня, і всміхнулась – ти дурник. Я ж і піти можу…
- Хто тебе пустить? – настрій піднявся.
Нахилився, поцілував її.
- Не пускай – прошепотіла Аня не відриваючи губ – не відпускай.
***
Ігор йшов по стаціонару. Сергій направив його в обласну лікарню в відділ травматології. Він уважно рахував палати. Знайшов потрібну. Обережно при відкрив двері…
Його погляд знайшов потрібну людину. Чорноволоса дівчина з черепно-мозковою травмою. Її голова була перебинтована. Виглядала вона жахливо. Біля неї сиділи її батьки.
- Ви когось шукаєте? – спитав її тато, побачивши його біля дверей.
- Палатою помилився – сказав Ігор і зачинив двері.
Він притулився до стіни і з’їхав по ній вниз. На його лиці заграла усмішка. Так вона була побита. Не було тієї краси, бо виглядала вона жахливо. Зате в неї було життя. Вона була жива…
- Жива – тихо промовив Ігор – Жива! Жива!
Його аж розпирало. Він опустив голову ігноруючи людей, котрі дивились на нього, як на навіженого.
- Жива!
Кінець
Слова автора
Це моя друга написана книжка. Повторюсь: вам судити, вийшло в мене чи ні. Звичайно представники медичної чи правоохоронної діяльності можуть рознести мою історію без особливих зусиль. Але сподіваюсь, що вам сподобалось. В своїй книзі я не мав наміру ні оскаржити чи розкритикувати когось, ні піддати сумніву чиюсь діяльність. Все це лише плід моєї фантазії…
На створення книжки мене надихнула пісня «Смоки Мо – Аліса».
Також виражаю вдячність Дані, за її вірші й натхнення, та Віці (так, так Хоббіт, тобі) за критику, мотивацію та віру в мене. Без вас, дівчата, я б цього не зробив. Ви мої музи!
Дякую і, ще раз, приємного читання!
Не знаю, наскільки такі речі можливі в Україні... Успіхів, Тосте 
