|
Ніч… Таке коротке слово, але таке тривале явище. І я зараз не про полярну безкінечну злодійку світла, а про ніч у її загальному і всеохоплюючому значенні. Ніч. Для когось вона – просто часовий відрізок, немов препарований, відділений ювелірно-здібними руками якогось вселенського хірурга від цілого тіла доби. Вона кровоточить зорями, стискаючи тремтячими руками дбайливі рубцюваті шви – межі світла і темряви, добра і зла, кордони дня і ночі – заспаний прохолодний ранній ранок і ледь сумний, але водночас такий таємничий і десь навіть романтичний захід сонця. Либонь, недарма древні обожнювали ці священні явища. Давньогрецька мешканка Олімпу Нікс, її посестри передранкова Еос та пізня Селена надовго заполонили душі, уми і серця прадавніх еллінів. Тоді їм вірили, поклонялись, несли дари у коштовних чашах і щедро поливали мармурові вівтарі багряницею принесених жертв… Колись їх поважали, боялись і шанували, на відміну від їхніх теперішніх реінкарнацій: безіменних, безобразних, безтілесних, загратованих у рамки годинникових циферблатів і приземлено-людських умовностей.
Ви любите ніч? Не ту ніч, що в ліжку із сновидіннями. Ви любите ніч, коли не спиш? Ні, я не про болячку-безсоння і не про шалені гульки під темним покровом у брехливому і неприродньому світлі, коли розум лежить поруч з недопитою пляшкою. Ви любите ніч, коли сам, коли в дорозі, а за супутника тобі лиш монохромний місяць та тіні?..
У місті такої не знайдеш. Воно ж, біснувате, не спить. І безсоромно не має таємниць, а те, що приховує і вважає за секрети... Ет! То не цікаво навіть найзлиднявішим торгівцям плітками! А десь там, за асфальтованими і бездоріжніми кілометрами, життя надиктоване природою. І сон там приходить тоді, коли цього вимагає вона, ніч...
А ти не спиш, коли усі уже затихли і лиш сопінням відрізняються від мертвих, бо місяць не виказує своїх і безколірністю своєї благодаті всіх рівняє. На стуляючи повік, ти йдеш в надії на прихисток і знаєш, шо він десь там є. Кличе, блимає комфортно-теплим жовтим вікном, обіцяючи все те, чого немає тут, в ночі. І ти поспішаєш, боячись зневіритись: прийти і побачити там тьму, як знак того, що ніч завоювала і твоє вогнище, і там тепер всі зрадники, бо сплять і бачать кожен свої сни, щоб завтра знову їх забути і дорікати, що нічого не сниться! Це прагнення на межі страху підігріває і водночас слизько холодить душу.
А ще ти боїшся порушити ту тишу, що зробилась, немов вона священна. І не варто радіти компанії місяця, бо він свою справу знає. Якщо вже згодився скласти компанію, то візьме з собою всю свиту. І кожна тінь від будь-якого предмета оживе і виросте в щось нереальне, здобрена дрібкою хворої фантазії, що вихована на сучасних хоррорах. Ти підберешся, згадуючи все, щоб стишити кроки, зупинити дихання і нагострити погляд. Або можеш цього і не робити, та враз опинишся у колі тих, хто ніч вже ні за що не ставить і видає їй свої таємниці, в сліпій надії, що усі вже сплять...
ID:
572018
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.04.2015 21:41:01
© дата внесення змiн: 04.04.2015 21:57:48
автор: Іван Бондаренко
Вкажіть причину вашої скарги
|
І проза гарна! 
