7.
Вавилон
Рюкзак болісно тер плече. Я злегка кульгав. Не сама приємна ніч в житті. Мабуть про неї я не буду розповідати. Я йшов по брудному, темному підвальному приміщенні. Сил не було. Але я рухався далі. Ну ось і дім. Дивно, я називав домом сховище в підвалі. Свого то в мене більше не було. Я тепер persona non grata у власному мегаполісі. Для всіх я вже давно труп. Якщо я повернусь в цивілізовану частину міста, то до мене буде багато запитань. І як не відповідай, мене назвуть дезертиром та зрадником…
Марк, тоді, заборонив нам чіпати сектантів. Він погрожував суворим покаранням, а мені та Шаману вигнанням. Я довго знав Марка. Занадто довго, щоб знати, що він і зараз стримає своє слово. А Алісу він навіть шукати не буде. Зникла сестра порушника – тягар з його плечей.
Я постукав у двері. Мені відчинили не одразу. Яна подивилась на мене своїми великими очима.
- Ти як? – запитала вона.
- В нормі – збрехав я.
- Аліса твоя вже проснулась – невдоволено повідомила Яна. – ще вчора.
- Вона не моя – в мене не було сил навіть усміхнутись – і тобі вона сподобається.
- Сумніваюсь – Яна закрила за мною двері.
Всі сиділи біля вогнища. Ілай перший побачив мене. Він не став нічого питати. Просто схвально кивнув. Іванович навіть не дивився на мене. Просто штовхнув ліктем Алісу.
Вона змінилась за цей час. Схудла, стомлена, наче з того світу. Від неї більше не віяло життям. Її краса потьмяніла. Але я знав, це та сама Аліса.
Вона кілька секунд просто дивилась на мене. В її погляді більше не було того захвату. Скоріше здивування та острах. І не дивно, я знав як виглядаю. Не так я уявляв цю зустріч.
- Ти не ранений? – спитав дід.
- Я в нормі. – знову брехня. – Йду помиюсь і спати.
Ми не зводили один з одного очей.
- Привіт – нарешті сказав я.
- Привіт – вона невпевнено відповіла.
- Ти як?
- Нормально – зніяковіла Аліса. І поспішила випередити мене – мені вже все розповіли.
Я промовчав. Мені більше не було, що сказати.
***
Пів року назад
За шість днів до подій першої частини
Я йшов по густій галявині. Місто залишилось позаду. Де-не-де співали пташки.
- Аліса! – гукнув я
Вона не відізвалась.
- Аліса!
Знову тишина. Тоді легенькі кроки в мене за спиною. Я розвернувся, проте за пізно. Вона збила мене з ніг. Ми впали на траву. Навіть не було боляче. Аліса нахилилась до мене і поцілувала. Мої руки лягли їй на талію. Ми продовжували лежати на траві.
- Злякався? – спитала вона.
Усмішка не сходила з її прекрасного лиця. Ніколи їй цього не казав, але її усмішка таки багато для мене значила.
- Злякався – усміхнувся я.
Ми піднялись. Це було наше з нею місце. Ми часто тут гуляли. Чомусь я звик до неї. Не знаю, що це було. Точно не кохання. В своє серце я людей більше не пускаю. Проте з Алісою мені було добре. Затишно, спокійно. Он і зараз так само. Вона щось говорила, а я думав про своє. Це не залишилось непоміченим.
- Про що ти думаєш? – вона подивилась мені в очі.
- Я хотів з тобою серйозно поговорити…
Вона не відповіла. Лише міцніше стиснула мою руку. Я хвилину помовчав, тоді почав говорити…
***
Зараз
- Вставай! – Ілай розбудив мене.
Я промовчав. Не хотів нічого говорити. Я навіть не перекинувся з ним словом. Але, все ж, я був радий, що він розбудив мене. Хоча б не прийшлось переживати все заново. Чесно, я сумую за тим часом коли я не бачив сни. Не люблю згадувати.
Інтересно, що приготував мені Ілай? Сумніваюсь, що він забув те, що я став на його шляху. Я знав, що так буде. Я готовий відповідати за свої вчинки. Пора оплачувати рахунки…
Я виліз з-під ковдри. Глянув на годинник. Без десяти шоста. Вдягнувся, зібрав речі, вийшов. Добре, що всі ще сплять…
Проте ніхто не спав.
***
Шаман
Ми сиділи в великій темній кімнаті. Кімната для брифінгу, чи як вони це називали. Моя команда сиділа позаду мене. Крім нас там був ще з десяток незнайомих мені людей. Позаду щось клацнуло і стіна перед нами засвітилась. Проектор показував мої фотографії. Тоді десь збоку заговорив Пророк.
- Гаррет! Покажи будь-ласка фото! – на прожекторі з’явилось зображення того чоловіка, якого ми бачили.
- Він! – задоволено видав Хімік
- Потрібно вияснити хто це…
- А зміст?! – Старечий голос з задніх рядів обірвав Пророка.
- Що ви маєте на увазі? – поцікавився Гаррет.
Я з цікавістю повернувся. В темноті було погано видно, проте я все ж розгледів його. Сивий, худий з строгими тонкими рисами лиця. Тримався владно, значить точно якась Шишка.
- Я маю на увазі те, що судячи з фотографії, він бачив, що його знімали…
- КЕП… - в’їдливо затягнув Фестиваль.
Ми пирснули від сміху. На щастя на нас ніхто не звернув уваги.
- І значить – продовжив старий – це лице ми бачили останній раз.
- Це не має значення – перебив Пророк. – якщо він ще десь засвітився, то ми будемо знати, хто це такий. А лице і вигляд нічого не вирішують.
- Можна і по іншому знайти людину – підтвердив Гаррет.
- От і займешся цим.
Фотографія зникла. Замість неї тепер появились зображення обелісків. Якщо портрет костюмчика не справив ніякого враження, то це викликало фурор. Тепер навіть ми слухали з цікавістю.
***
Вавилон
Іван Іванович, Яна та Аліса в тишині сиділи біля вогнища. Пройти попри них непомітно не вийшло.
- Ви чого не спите? – я не чекав побачити їх.
- Думали вислизнути непомітно? – хмикнув дід.
- Просто не хотіли будити – я знизав плечима. На Алісу намагався не дивитись.
- Угу – підтвердив Ілай – в нас сьогодні важке і небезпечне тренування.
- Небезпечне?! – Яну наче ударило струмом.
Аліса не зрозуміла. Яна теж. Дід зрозумів усе. Але він нічого не казав. Безпека Яни його пріоритет. І я розумів його. Я вчинив би так само. Ми пішли до виходу.
Двері відчинились. Ілай вийшов першим.
- Вавилон! – Аліса мене наздогнала мене.
Я зупинився. Вона кинулась мені на шию і міцно обійняла. Позаду неї стояв Іван Іванович. Його за руку тримала Яна. Він ствердно кивнув. Опередив моє прохання подивитись за Алісою.
- Ти там ще довго? – нетерпляче крикнув Ілай
***
Шаман
Ми виходили з зали засідань. В коридорі теж було темно. Настрій був на висоті. Підривати обеліск було помилкою. Крики тих людей до цих пір лунають в моїй голові. Проте знання того, що ніхто більше не скористається ним… Смерть сектантів моє завдання. Не в моїх інтересах допомагати їм.
- Шаман – покликав Максим Вікторович.
Я відійшов на бік. Він стояв з початою пляшкою віскі.
- Ти просив знайти твою сестру… - почав він.
- Так – я затримав подих.
- Мені дуже жаль – він опустив голову. – вона так і не проснулась…
В середині щось обірвалось. Я більше нічого не бачив. Все плило. Не може бути! Не може бути!!! Ні! Тільки не вона! Я так і не встиг вибачитись. Не вірю!!! Це не може бути правдою! Вона все, що в мене є! Чому?!
Тепер я вірив в Бога. Точніше в його справедливість. Кожне життя має свою ціну. І вона не в грошах. За ті життя, які я забирав, в мене забирали близьких людей. Краще б забрали моє… Я оперся до стіни. Було важко дихати.
- Що з тобою, Шаман? – підбігла моя команда
Максим Вікторович зупинив їх помахом руки. Я вихопив його пляшку віскі і пішов геть. Мене ніхто не зупиняв.
***
Вавилон
Ми підійшли до руїн.
- Впізнаєш? – з погано прихованим презирством спитав він.
Я мовчки кивнув. Це було те саме сховище сектантів. Тут все і почалось. Колись тут було чотири поверхи. Тепер одні руїни. Ілай йшов попереду. Я слідував за ним. Щось в мені противилось поверненню сюди. Погляд знайшов те місце де мене спалили заживо. Тільки почорніла земля. Навіть попелу майже не залишилось. Мою шкіру огорнуло теплом. Щось мене гріло. А тоді почало пекти. В вухах знову лунали крики недобитих сектантів.
Ми минули це місце. За пів року тут тепер все поросло травою. Ми наблизились впритул до будівлі. Точніше до залишків. Піднялись. Стіни тепер були в тріщинах. Плями крові. Навіть залишки кісток. Ми перелізали через уламки стін. І на кінець то вийшли на рівну місцевість. В ніздрі ударив знайомий запах точніше його не було, тільки в моїй пам'яті. Поруч були залишки Яниної клітки.
- Тут я її і знайшов – чомусь сказав я.
Ілай все зрозумів. Його зір активувався. Він міг бачити все, що тут було. Я провів руками по очам: «Шерінган!».
Нічого не вийшло.
- Таке буває – збоку почувся голос Ілая. – в місцях, болючих для серця.
- І що робити? – я спробував ще раз. Не вийшло.
- Треба просто перебороти. – Ілай знизав плечима. – інакше розучишся взагалі.
- І як? Я навіть не відчуваю нічого…
Ілай зайшов мені за спину. Я за пізно це усвідомив. Крок вперед тоді швидко розвернувся. Він чекав цього. Кулак в груди відкинув мене і повалив на землю. З грудей вирвався кашель. Я спробував піднятись. Ілай не дав мені цього зробити. Нога по ребрам. Я вчасно закрився рукою. Відлетів, перекотився. Встав. Ілай бачив мене наскрізь. Я підвів руки до очей. Він не дав мені зробити навіть цього. Його руки схопили мої…
Тепер я знав, що він хоче. Ось ціна. Життя Аліси в обмін на моє. Що ж, я готовий платити. Але нехай сам забере моє життя…
… Я вирвався. Лівий прямий в бороду. Він ухилився. Знає наперед, що я буду робити. Знову лівий. Тоді, одразу ж за ним прямий правою ногою. Він відбив. Ліва нога в стегно. Він відскочив і наніс удар в коліно. Я вчасно впав і уник перелому. Перекотився назад, викинув руки, щоб відбити удар ногою. Одразу ж правий крюк націлений в голову. Лише зачепив. Але і цього було достатньо.
Я кинувся йому в ноги. Пройшов, підняв і проніс кілька метрів. Тоді врізався з ним в стіну клітки. Ілай загарчав. Його хребет сильно вдарився об рештки клітки. Я вирвався від нього. Удар в печінку. Пройшов. Щелепа. Селезінка. Ілай закрився і контратакував. Лікоть пішов мені в плече. Тоді в скулу. Рука лягла мені на потилицю. Моє лице вдруге за життя поцілувалось з плоскою поверхнею. Тепер я був притиснутий до стіни. Удар вбік. Я закрився, але помогло мало. Він знав куди бити. Але я так просто не здамся. Я закрив очі. «Шерінган!». Світ навколо ледь-ледь змінився, тоді знову все стало як завжди. Ілай наніс ще кілька ударів вбік. Обхопив його руками. Я відштовхнувся ногами від стіни…
Ми обидва впали на землю. Відкотились в різні боки. Ілай рухався надзвичайно швидко. Тепер я вірив у те, що колись сказав дід: «…ти думаєш імплантати це досягнення?! Це ніщо! Капля в морі. Основний потенціал людини просто ще не розкритий. Навіть те, що я тобі повернув зір і навіть більше – ніщо проти того, що можна ще дослідити…».
Дід з самого початку був правий. Якщо Ілай так міг значить і я зможу…
Він піднявся і кинувся на мене. Я заплющив очі: «Шерінган!». Вийшло. Тепер час втратив свою швидкість. Ілай не чекав такого. Я бачив це. Я бачив його наскрізь, як і він мене. Кістки, стук серця, скорочення м’язів, навіть нервові імпульси.
Він не зміг зреагувати. Він думав у мене не вийде. Він помилявся. Прямий в груди зупинив його атаку. Він похилився вперед. Ліктем в щелепу. Ще раз з іншого боку. Правий хук в щелепу. Він «поплив» назад. Тоді стрибок і удар коліном в польоті. Ніколи до цього не виходило. А тепер я міг все.
Ілай гепнувся на землю. Я сів зверху і пустив в хід кулаки. Після четвертого удару він вже не закривався.
- Молодець – він відхилив голову вбік і виплюнув кров з рота.
В нього була внутрішня кровотеча. В мене по відчуттям теж.
- Давай! – він кивнув у бік. Там лежав його пістолет. – закінчи справу!
- Ти довбаний псих! – з відразою крикнув я.
- Давай! Ти ж думаєш, що я хотів тебе вбити! Зупини мене!
- А хіба не так? – я схопив його за барки і потряс.
- Ти мені скажи – він оскалився в презирливій усмішці. – ти ж можеш бачити, коли тобі брешуть.
Я уважно поглянув на нього. Коли брешуть, організм видає тебе. Треба просто помітити це.
- Говори! – наказав я.
- Я не збирався тебе вбивати – сказав Ілай.
Я зробив кілька вдихів і піднявся. Він говорив правду.
- Молодець! – він тяжко піднявся. – ти тепер точно готовий!
- До чого готовий? – наче не я говорив.
- Тепер я навчу тебе всьому, що знаю сам.
Я промовчав. Мені не було, що йому сказати.
Кінець другої частини.
