2.
За три роки до:
Вавилон
Я виключив звук. Бути цього не може. Стіни в моїй кімнаті поплили. Я гепнувся в крісло. Чомусь я відчував себе винним. Хотілось кричати, але я не видав з себе ні звуку.
Вона присіла на поручень.
- Що трапилось? – її рука лягла на моє плече.
- Дзвонили з лікарні – я відповів не одразу ж. – двоє померли від передозування.
- Ти їх вчив? Так? – Вона поклала голову мені на плече.
Я одразу відчув тепло і любов, яку вона випромінювала. Але злість і ненависть не вщухали.
- Так. Я бачив, що з ними стається. Я закривав на це очі. А тепер…
- Ти ні в чому не винен. – вона обірвала мене.
- А того га****а навіть не забрали.
- Перестань! – вона обірвала мене. – ти нічого вже не зробиш.
- Помиляєшся! – Я піднявся і пішов до виходу.
Почуття провини взяло верх над здоровим глуздом. Вона щось кричала вслід, але я не міг розібрати слів. Я вже твердо вирішив, що маю зробити.
***
Шаман
Я відкрив очі. Біла стеля. На ній люстра. Зліва через скло світило сонце. Я в чужій квартирі, лежу голий на чийомусь ліжку. Клас! Спогади зміями залізали в голову, а з ними піднімалась самооцінка. Дівчина з якою я був весь цей час, була на кухні. Наркотик вже втратив свою силу. Я вже тиждень в такому режимі. Здається в мене скоро буде залежність, якщо вже не почалась… Подивився на НПК. Двадцять дві години мене не було. Рекорд. Кілька повідомлень від Аліси. І раз дзвонив мій кращий друг. Колись він був такий самий, як я. Ну хіба що без трави та наркотиків. Але ми разом не погано колись відривались. Поки він не закохався в ту мегеру, яка зробила з нього…
А, не важливо. Мішати не буду. Хоча вже кілька разів радив йому тікати від неї. Любов, б*я! Х***я це все повна, по собі знаю. Обпікся вже колись. Потім алкоголь, наркотики, секс. Повна відсутність принципів, цілей та ідей, які я перед собою ставив. Тоді був далеко не найкращий період мого життя. Довго відходив від свого кохання.
І з цим така ж історія. Не слухає. Ну нічого, сам потім лікті буде кусати, коли вона з нього всі соки висмокче. Задзвонив НПК. Я глянув на дисплей. «Згадай ла*но, он і воно» промайнула в голові приказка. Дзвонила дівчина мого закоханого друга. Я кілька секунд подумав. Може не піднімати? Ні, вона не дзвонила б просто так.
- Алло! – я намагався говорити стримано.
- Привіт! – її голос був схвильований – потрібна твоя допомога.
- Що сталось?! – залишки дурі повністю покинули тіло.
- Він пішов до того наркодилера…
- Я виходжу, не хвилюйся! – Я скочив з ліжка і почав шукати свій одяг.
Одягнувся. Взувся. Забіг в кухню, пояснив тій дівчині з якою провів ніч, що мені треба бігти. Вона лише розгублено кивнула. Я вибіг закривши за собою двері.
***
Вавилон
Дилер стояв на своєму звичному місці в провулках, серед Багатоповерхівок. Я жив на схожій вулиці. Лавочки, дитячі майданчики, турніки. Він стояв біля закритого кіоску. Я міцніше стис биту.
Бій вийшов короткий. В фільмах зазвичай герої говорять про те, що зробив поганий, а тоді починається бійка, в якій хороший спочатку програє, а тоді вириває перемогу. В реальності все інакше.
Я зайшов з боку і вдарив його битою в коліно. Почувся хрускіт. Кінцівка неприродно вивернулась. Він заволав упавши на землю. Я наніс удар по тазовій кістці. Ще раз. Готово. Добив його по ногам. Не знаю чому, але я не відчував полегшення. Тільки слабке садистське задоволення від його мук. Удар по ребрам. Він закрився рукою. Вона теж не витримала. Як і ребра. Знову по ребрах. Тоді переламав йому ключицю. Він почав плакати. Благав мене не вбивати його. Щелепа була наступна. Кілька зубів попадали на асфальт з вивернутої на бік щелепи. Він тільки замугикав. Я ударив його ногою по лиці. Ніс хруснув. Він розпластався по землі. Я стояв над ним з закривавленою битою. Перед очима лиця тих дітей. Треба було зробити це раніше. Може тоді б на два життя було більше…
Поліція обірвала мої роздуми. Кілька співробітників у темно-синій формі з чорними шоломами на головах оточили мене. Я запізно побачив їх. Вони вже цілились в мене. Травматичні дробовики вже були направлені в мою сторону. Краєм ока я побачив свого кращого друга в провулку. «Лишайся там!» але я не міг крикнути. Замість цього я впустив биту, підняв руки і повільно став на коліна.
- Я здаюсь!
Не допомогло. Вони відкрили по мені вогонь. Біль прийшла з від усюди. Я впав на землю, дихати було дуже важко. Все було як в тумані. Навіть побачив свого друга, який розкидав копів направо і наліво. Але сили були не рівні. Його все ж скрутили. Тоді один з них підійшов до мене.
- Цей ще живий! – крикнув своїм.
- Виносливий, сука! – крикнув ще хтось.
- Що робимо?
- В’яжемо обох.
Ми зустрілись поглядами. Проте не надовго. Його підошва швидко опустилась мені на лице.
***
Зараз
Шаман
Двері автоматично відкрились і я потрапив у своє помешкання. Не встигли вони зачинитись, як я вже стягнув з себе краватку і туфлі навіть не нагинаючись. Автоматично включилось світло і телебачення. По тв. йшли новини. Якась молоденька журналістка говорила про перестрілку та смерть кількох мажорів від передозування. Я придивився уважніше. Наша робота. На лиці появилась слабка усмішка. Нас не підозрювали, по крайній мірі офіційно. Ну і то добре. Я повішав одяг у висувну шафу і влігся в ліжко. Але спати не хотілось. Ні, я валився з ніг, але нічні жахіття снились все частіше. Кілька місяців вже пройшло, а я все ще згадую слова Максима Вікторовича.
Тепер в мене не було нікого. Тільки моя команда. Їх я знаю найдовше. Ні, не правда. Тепер я не знаю їх взагалі. Мені не раз приходила в голову думка, про те, що з нами зробили. Колись я втішав себе, що зміни тільки фізичні. Фестивалю тоді пошкодило кінцівки і залізні руки були необхідні. Але аж ніяк не його жага вбивати. Місцями мені ставало дедалі важче його стримувати. Я ж, типу, лідер. Хімік дедалі більше мучився від головних болів. Дивно, враховуючи, що його сила росла і росла. Згадати тільки, що сталось в тому мегаполісі. Не думав, що таке взагалі можливо. Містика якась! Але найбільше мене хвилювали близнюки. Якщо Фестивалем управляла жага до бою, то решті було просто начхати кому пустити кров.
А я? чим я кращий? От чим?! Я так само свідомо забираю життя. Мене не гризуть муки совісті. І не гризли ніколи. Я не шкодую. Я не забуваю. Я не прощаю себе. Не хочу, не можу. Я просто з цим живу. І це тягарем давить мене. За кілька місяців я перебив багато народу. І заради чого? От в чому був правий Вавилон. Смерть нічого не повертає. Колись, ще в рідному мегаполісі я робив різні речі для виживання. Тоді причиною всьому стала помста. А зараз? Навіть сил ніяких не залишилось. В мене навіть проскакували думки про смерть. Хотілось навіть перетнутись з тим мечником, дізнатись хто краще…
«…Білий плащ весь в крові. На голові дреди. Закладені назад. Чорні окуляри, які ховали очі. І самовдоволена усмішка. В руках катана. Закривавлена. Він рушив до них. Відстань була десь десять метрів…». 24 солдати менш ніж за сорок хвилин з початку зачистки…
Я кулею вилетів з ліжка. Ну і думки в голові. «Ти довбаний ідіот!» сказав сам собі. Досить думати про таке. Я попрямував в ванну кімнату. Запхнув голову під струмінь холодної води. Подивився на себе в дзеркало. Моє відображення дивилось на мене очима покійника.
***
Вавилон
Кілька місяців тому.
Я, Ілай, Аліса і Яна задоволено дивились на покрашений будинок. Наш будинок.
Пам’ятаю, коли ми перший раз знайшли його, я перекреслив цю ідею. Це була дача для дипломатів та послів з інших мегаполісів. Об’єкт засекречений, наче воєнне містечко. І ніхто його не знайшов. Внизу в підвалі, ми знайшли склад з припасами. Їх нам на довго вистачить. Або, хоча б до того часу, поки ми не найдемо спосіб переселитись в інший мегаполіс. Тут тепер ніхто з нас не може почуватись в безпеці.
Дім складався з двох поверхів та кількох кімнат. За місяць ми зробили їх усіх. Тепер тут спокійно можна буде жити ціле літо. Здоров’я в Івановича вже не те, от Аліса і заметушилась. Як його учениця, вона тепер була за старшу. Іванович відкрив у ній талант цілителя і проводив з нею досить багато часу. На мене ж випала робота вчити Яну. Мушу зізнатись, вона дуже розумна, схоплює на льоту.
Але зараз ми стояли задоволені, з відчуттям виконаної роботи.
- Іванович офігіє! – я не стримався.
- Ага, - підтвердила Яна – дідусю сподобається.
- Приємно, коли є власний дім – я відчув на собі погляд Аліси.
В мене в грудях щось ожило. Може… Ні не може. Я не буду розбиратись в своїх почуттях до неї. Я ризикую зачепити тему, яку краще не чіпати. Я багато чого ризикую торкнутись, чого краще не чіпати. Я прив’язався до них. До діда, Ілая, Яни. Аліси… Вони мені наче сім’я.
- Так! – відповів її – приємно мати місце, куди можна повернутись.
- І людей – її очі заблистіли – людей, до яких потрібно повернутись.
***
Ілай обірвав мій сон. Але цього разу я навіть зрадів. Мені снилась Аліса і Яна. Не знаю чому. Мабуть тому, що мені їх не вистачає. А сни роблять муки нестерпнішими. Я навіть за тим дідом скучив. Дивно, я лише два місяці їх не бачив. Незвично для мене.
Так от, Ілай обірвав мій сон. Я протер очі. Він не змінився за весь час. Хіба що обріс бородою. Я теж (Я про бороду, але вона в мене менша і коротша). Тільки поголив голову налисо. Світало. Ми зупинились в одному з міст привидів. Наше сховище представляло собою одноповерхове помешкання з на-пів розваленими стінами та проломленим дахом. Підлогу майже повністю засипало піском. Не віриться, що тут хтось жив. Ілай сидів біля вогнища і розглядав фотографію, яку я вчора знайшов. На ній була вся сім’я. Він з журбою дивився на неї. Про що він думає? На мить мене огорнула спокуса активувати свій зір, але я не став. Це не по-людськи. Захоче, сам розкаже. За цей час ми здружились. Він виявився прекрасним наставником. Правда трішки схибленим на голову, але я старався про це не думати. Я й сам не ідеал.
- Нам скоро йти – він кинув мені пайок.
- Ти взагалі не лягав? – я виліз з спального мішка і почав складати його
- в рюкзак.
Було трішки холодно. Але це нічого. Через пів години знову буде жара.
- Я звик – відповів він.
Я знизав плечима. Хоча б я трішки поспав. Ми погасили багаття, зібрались та пішли. Поблизу бродила група канібалів. Не хотілось би попастись їм на очі. Ми направлялись до мегаполісу 93, там з нами розплатяться та доправлять до найближчого населеного пункту. Дорога не близька тому треба поспішати. Добре хоч був транспорт. Старий пісочний позашляховик, спаяний з труб та пластин. Поширений транспорт для пересування в пустелі. Ми скинули наш камуфляж та гвинтівку назад, та всілись на місця. Ілай завів двигун. По розрахунках ми мали б бути там за дві години.
***
Патруль перехопив нас раніше. Кілька позашляховиків та пісочних саней наближалось до нас. Я дістав бінокль і вилаявся. Мародери. А подорож мала бути спокійною. Що ж, сталось те про що нас попереджали. Замовники передумали платити і послали за нами мародерів. Ілай кивнув і ми почали мінятись місцями.
- Спробуй відірватись – він почав діставати снайперську гвинтівку.
- В нас пального не вистачить – я подивився на показники. – а до мегаполісу я їх не поведу.
- Ну тоді ти знаєш, що робити – Ілай в маскуванні та з рушницею вистрибнув з машини.
- Супер! – сказав сам собі.
Тепер мені прийдеться зупинятись і сподіватись, що мене не похоронять одразу. Я виїхав на більш-менш рівну місцевість і зупинився. Сподіваюсь Ілай добереться сюди.
***
Шаман
Ідея зародилась сама собою. Як би сказав колись Вавилон: «Толку з твого ниття…». В одному цей сучий син був правий. Нема змісту сидіти та гадати що з нами сталось, якщо можна довідатись самому. З цими думками я й завалився до Хіміка. Він точно мав би допомогти. Це решта може спокійно сказати – Нам по**й!. Але не він. Його головні болі, ось мій аргумент. Я одягнувся і вийшов геть з помешкання. Хімік проживав по сусідству. Я набрав в груди повітря, прокрутив всі свої можливі аргументи і постукав. Хімік не чув. Я постукав сильніше.
- Хто?! – спросоння видав він
- Я, Шаман. Відчиняй! – я постукав ще раз.
- Іди геть. Третя ночі…
- Без двадцяти… Відкривай, не вимахуйся!
Далі почувся шурхіт і шелест. Хімік підходив до дверей і щось бурмотів. Замок клацнув і вони відчинились.
***
Вавилон.
Пістолет висів в кобурі на стегні. На спині рухалась механічна полоса. «Механічний хребет» як пояснив Ілай. Це металева (ну зі сплавів, якщо точніше) полоса, яка розташувалась точно на хребті. Від неї йшли різні відгалуження. Вона служила сховищем зброї, набоїв та медикаментів. Зараз до неї було прикріплено кілька магазинів (пустих) та томагавк. Вона була під одягом і працювала безшумно. І майже не заважала. Я просто вже звик.
Мене вже обступили, коли я виліз з позашляховика. Два обріза і решта все холодна зброя. Я не бачив їх лиць. Тільки маски з тканин. Три позашляховика та двоє саней. Всього десять чоловік. На щастя обрізи цілились в різні боки. Шестеро залишалось на човнах. Троє обступило мене з різних сторін, але тримало дистанцію. Тоді до мене вийшов їхній головний.
- Я сподіваюсь в вас була серйозна причина затримувати мене. – заявив впевненим тоном.
З ними інакше ніяк. Струсиш – ти покійник. Але і погрожувати теж не можна. Треба тримати баланс. Бидло, воно всюди бидло.
- Ти мабуть знаєш, що ти їздиш по моїй землі. – головний хитро прищурився.
- Вперше чую.
- Це вже твої проблеми. Незнання законів…
- Гаразд. Що вам потрібно. Палива немає, але можу поділитись припасами.
- Для початку – він показав пальцем на пістолет. – Давай його.
- Можу подарувати хіба що кулю – я не стримався. – куди її тобі всадити?
Мародери зареготали. Розуміли, що я не встигну їх всіх розстріляти. В мене було всього три кулі. Ті, що на човнах почали діставати зброю. Я нарахував кілька кусків труб, два тесаки, і сокиру. В головного був м’ясний крюк. Тепер обрізи вже цілились на мене. Добре хоч не впритул.
- Чуєш, гуморист, ти б не розкидався. – сказав той після загального реготу.
- Бос, давай кінчати з ним – крикнув здоровань з сокирою.
- Може знайдемо компроміс… - він глянув на мене.
Я оцінив шанси. Десять проти одного. Навіть, якщо мене не застрелять… «Шерінган» вичерпав себе і тепер, на палючому сонці, для нього треба було більше часу. Мені торба.
З роздумів мене вивів постріл з рушниці.
***
Шаман
Я сидів на кріслі і чекав поки в Хіміка прокинеться мозок.
- Ну? – він нарешті вийшов з ванної.
- Я хочу проникнути в архів лікарні, після того, як ми схопимо Крокодила.
Хімік нічого не запитував. Сів навпроти мене.
- Там нема – він солодко позіхнув.
- Звідки… - сказати, що мене це здивувало, не сказати нічого.
- З під берідки – перекривив він. – шукав вже.
- Розказуй-розказуй – підбадьорив його.
- Я колись дурів від болі – Хімік зручніше влаштувався в кріслі. – треба було щось робити…
- І ти проліз в лікарню. – припустив я.
- Ти тоді відходив від операції. Я пішов тебе провідати.
- Так і не зайшов – я зобразив на лиці обіду.
- Нафіг ти мені упав? – відбився той. – Ніколи тебе не любив.
- От сука! – ми зареготали.
- Ну, так ось – заспокоївся той. – там система, х***я. Я ж колись працював в лікарнях.
Я усміхнувся. Він того і Хімік. Медик від Бога, але лінивий і пофігістичний. Він колись варив там всякі настоянки, наркотики та багато чого. Я тоді через нього і підсів. Вживали двоє всіляке «тріло». Двоє потім і злазили, коли керівництво прорахувало величезну недостачу. Останній курс в технічному універі пройшов весело.
- Ну і? – запитально глянув на нього.
- Головний офіс Вікторовича. Там все. І навіть більше. Через кілька днів буде прес-конференція з приводу того обеліска. Думаю і про нас щось скажуть.
- Звідки ти це дізнався?
- Пророк сказав. Але як ми туди потрапимо? – він питально глянув на мене.
- Є в мене ідейка…
***
Вавилон
Куля прошила двох з обрізами. Ніхто цього не чекав. Я вихопив пістолет і відкрив вогонь по найближчих противниках. Ті, що обступили мене, тепер лежали на землі. Я кинув пістолетом в головного. Попав в лице. Той похитнувся і впав. До мене вже неслась решта. Четверо з тесаками та трубами. Я кинувся до одного з них. «Хребет викинув томагавк мені в руку. В лівій вже була фінка. Найближчий противник замахнувся куском труби. Занадто повільно. Навіть без активованого «шерінгану» я рухався за швидко для них. Стрибок. Коліна врізались йому в грудну клітку. Ми впали на землю. Я перелетів через нього. Перекотився, встав на ноги. Тепер я вийшов з кола.
Троє рухалось на мене. Один замахнувся тесаком. Зверху вниз. Прийняв на томагавк і одразу ж всадив фінку йому в пузо. Висмикнув, ударив прямий ногою. Він повалився на землю. Одразу ж відскочив від атаки двох одразу. Тесак та труба просвистіли біля лиця. Я пішов колом. Ще двоє піднялось з землі. Я поставив їх на одну лінію. Перший з них не чекав атаки. Удар томагавком. Він відбив. Тоді фінкою в лице. Він забрав корпус назад і ухилився. Я пройшов під його ударом і рубанув томагавком в стегно. Крик болі заглушив усе навколо. Тоді відвів топірцем випад другого. Змістився на пів кроку вбік і одразу ж сокирою по шиї. Вирвав її (сокиру) з хрускотом. Фінку я вже тримав зворотнім хватом (лезом вниз).
Головний не влізав. Четвертий (той якого я ударив колінами) з трубою кинувся на мене. Перевів її томагавком вниз. Аперкот фінкою по тілу до підборіддя тоді томагавком в чоло. Він застиг зі здивованим виразом лиця. Повалився на коліна. Я вперся в нього ногою і витягнув томагавк.
- Не треба було мене зупиняти – я повернувся до головного.
- Ти мене не вразив. – Він втер кров з носа. – ти просто любитель.
- Думаєш? - криво всміхнувся. – Твої друзі не погодились би.
- Друзі? – хмикнув той.
Ми почали ходити пів колом. Він дістав два гострих крюка з зазубринами.
- Вони мені не друзі.
- Тоді ви, покидьки, ще гірше ніж я думав. – перекрутив томагавк в руці.
Він скоротив дистанцію одним стрибком. Крюки пішли у випад. Я змістився вбік. Він пішов на мене виписуючи вітряки. Прямо, як Шаман з двома палицями. Я знав, як мені діяти. Тільки вся проблема в тому, що в нього не палиці і навіть не мечі, а два гаки. Він спокійно може мене обеззброїти. І він це знає.
Я відскочив від двох ударів і вперся спиною в катер. Він наніс одночасні удари зверху вниз. Відвів томагавком. Фінка різнула його по щоці. Він скоротив дистанцію і ударив мене торцем гака в лице. Моя голова відкинулась назад. По губах потекла тепла кров. Тоді він зачепив гаком мене за ступню і потягнув до себе. Тіло змінило центр ваги і впало на пісок. Він замахнувся другим гаком, щоб добити мене. Прийняв його томагавком. Вони заплутались. Вільна нога ударила його трішки нижче коліна. Він схилився до мене. Я при піднявся на руках і наніс удар ногою в бороду. Ми відкотились один від одного. Тепер в нього один гак, а в мене фінка. Я перекинув її в праву руку.
- Не погано – він покрутив тесак в руках. – але ти все ж без шансів.
- Як лице після моєї ноги? – не стримався.
- Як твоє?
- Б’єш як дівчинка – сплюнув кров собі під ноги.
Видимо він образився. Швидкими кроками він скорочував дистанцію Гак був опущений лезом до низу. Так щоб я не знав, як він ударить. А я й дійсно не знав. Шерінган би зараз пригодився. Але я вже вмів обходитись без нього. Серце шалено закалатало. Зір звузився. Тепер він рухався повільніше. Перекрутив ніж в руці. Пальці відчули холодне лезо. Рука пішла назад. Він був усе ближче. Рука з ножем пішла вперед. Пальці почали випускати лезо.
І ось, ніж вже вилетів в його напрямку. І знайшов собі місце в грудній клітці. Він (противник, не ніж) здивовано подивився на мене. Похилився на одне коліно. Випустив гак. Я підхопив його і пройшов мимо свого суперника.
- Тобі вони й так не знадобляться – кинув через плече.
Підняв другий. «Хребет» вдало розмістив їх на спині. Потім знайшов свій томагавк. Головний так і помер на колінах. Тільки один з мародерів ще дихав. Той, якого я ударив в пузо. Він вже не волав. Лише з ненавистю дивився на мене. Я підійшов ближче. Глянув на його рану. Тут йому не допоможеш. І як він ще терпить ці болі. Я пішов до транспорту. Витягнув аптечку. Дістав пакетик з порошком. Тоді пройшовся по трупах в пошуках води.
- Ти що задумав? Урод! – крикнув той.
Я не відповів.
- Я з тобою говорю! – його голос слабшав. Але я вже знайшов воду. – ти за це заплатиш! Тебе знайдуть!
Я висипав порошок в воду і роз-калатав.
- Вас спеціально послали за нами, правда? – спитав його. – хоча, яка мені різниця, ти однаково не скажеш…
Мій спокій налякав його. Чи здивував.
- Хто ти, в біса такий?!
- Явно не той кого вам наказали знищити. Скоро той, хто нас замовив, відправиться за тобою.
Він з острахом дивився на мене. Біль вже затуманював його розум. Я нахилився до нього.
- Що за? – Він відмовлявся це пити.
- Ти й так вже труп. – Я схопив його за щелепу. – тобі не допомогти. – влив йому в горло воду. – але можна полегшити твої страждання! Мені жаль, що так вийшло. Зараз ти заснеш і нічого не відчуєш. Це все, що я можу зробити.
- Горіти тобі в пеклі! – З останніх сил крикнув він.
Його очі закрились тіло розслабилось. Я підвівся. Глянув на нього останній раз.
- Там і зустрінемось… – тихо відповів йому.
ID:
572150
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.04.2015 12:59:50
© дата внесення змiн: 05.04.2015 12:59:50
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
