6.
Шаман
Зараз
Двері в моїй камері помалу відчинились. Запізно для їжі. Та й кому я потрібен на світанку. Можливо це мої кати. Але ні. Хоча? Ні! В мене ж ще один день! Я встав. Заховав прилад, який дав Гаррет, щоб його не знайшли, якщо це обшук.
В кімнату зайшов всього один чоловік. Мої очі звикли до темряви і я без проблем зміг розгледіти його. Високий, широкоплечий. Таких колись називали два на півтора. На ньому в обтяжку сидів дорогий чорний костюм трійка. Піджак явно був замалий для такого велетня. Лиса голова і незрозумілі татуювання на лиці та шиї, які приховували рубці.
- Ти знаєш хто я? – спитав він тихим басом.
Я заперечно похитав головою.
- Це неприємно – він розвів руками – так, що дозволь виправитись. Мене звуть Морок. Ти мабуть Шаман?
Я ствердно кивнув. Він кілька секунд помовчав. Видно оцінював мене.
- Ти ж знаєш, що я розшукую твого друга? – продовжив він. – Його Вавилоном кличуть.
- Мені казали, що ти б уже мав його знайти. – я не стримав насмішку. – чи це не так?
- Він хороший в цьому плані. – Морок знизав плечима. – якщо й ти такий же, то висловлюю свою повагу.
- І ти ж розумієш, що я не знаю де він… якщо він ще живий.
- Це само собою. – погодився він. – я не за цим прийшов.
- Тоді що тобі потрібно?
- Хотів подивитись на його друга…
- Подивився?! – гаркнув я.
- Ви схожі. Обоє безстрашні, коли є за кого вмирати. Якщо все, що мені розповіли, правда. Я міг би голими руками тебе переламати, але це не принесе мені задоволення. Тому розкажи про нього. Про того Вавилона, якого ти бачив востаннє. Ти ж не хочеш, щоб я спитав твою рудоволосу подружку…
- Знаєш – я заговорив тихіше, але з неприхованою загрозою в голосі. – колись за свою сестру я вистрілив одному дурню в лице з дробовика. Той теж не подумав, що зробив. Але тобі дуже пощастить, якщо ти удостоїшся хоча б цієї участі.
- Звучить гарно, але не вражає – його голос зазвучав загрозливіше. – починай розповідати.
***
Два місяці назад
Вавилон
Ми в обнімку вийшли з під’їзду. Рустам з Яною вже мабуть чекали. Але ми не поспішали. Ми повільно йшли по дорозі і раділи наче діти. Жартували, сміялись, періодично зупинялись для довгих поцілунків. Нам було добре. Тут де я виріс, все було спокійно. Постарілі будинки, де ще поодиноко світились світла. Хтось вже прокинувся. Але нам не було до них діла. Збоку ми виглядали, як пара ідіотів, які аж світяться не то від щастя, не то від дибілізму.
- Вавилон! – позаду мене пролунав чийсь голос. Знайомий до болі голос.
Я розвернувся закривши собою Алісу. Переді мною в десяти метрах, стояв Хімік.
***
Шаман
- Ми приземляємось! – об’явив пілот.
Я, Хімік і Фестиваль переглянулись. Ось він, наш час. Ще один товариш поповнить нашу команду. І проллє світло на багато деталей. Ми розділились. Хімік пішов до апартаментів Вавилона. А ми з Фестивалем до падіння гелікоптерів.
Наш гелікоптер приземлився на пустирі на нейтральній території. Ми вискочили з нього. Розібрали спорядження. І розділились…
***
Вавилон
Я не повірив своїм очам. Хімік! Живий! Ми з криками кинулись одне до одного. Обійнялись. Він злегка схуд, але тримався впевнено.
- А де мій брат? – схвильовано спитала Аліса.
- Вже в дорозі! Я повідомив йому…
- Але як?! Як ви нас знайшли? – схвильовано спитав його.
- Почули про те, що рознесли стіни і вирішили, що тут не обійшлось без тебе… - він розвів руками.
Щось з ним було явно не так. Всередині мене пролунав сигнал тривоги.
- Але я ж згорів! – я відійшов від нього. – як ви дізнались?
- Тебе та Ілая зняли на камеру в пустелі. – пояснив він. – ах, точно! Я ж не пояснив. Нас завербували в групу боротьби з сектантами. Повністю підлатали. Там нам і повідомили, що бачили когось з Ілаєм. Ви ж тоді зачищали караван сектантів в пустелі. – він єхидно всміхнувся. – пхали нам палки в колеса.
- Це після того, як ви знищили цілий мегаполіс? – я не оцінив його жарту.
- Звідки ти знаєш?
- Не знав. тепер знаю! – збрехав я
- Ну, раз ми про таке говоримо, то давай згадаємо старе. – він перестав усміхатись. – ми колись врятували дівчинку…
- Я ні разу не бачив її після того… - в мене навіть голос не дрогнув.
Аліса здивовано подивилась на мене. Це не залишилось непоміченим для Хіміка. Вона видала мою брехню.
- А ти? – Хімік звернувся до неї. – теж не бачила? Шаману сказали, що ти померла.
- Що?! – не зрозуміла вона.
- Ілая найняли, щоб усунути тебе – признався їй я. – я відговорив його.
- Аліса?! – позаду почувся голос Шамана. – Вавилон?!
Аліса побігла до нього. Брат з сестрою обійнялись.
- Вибач! Вибач! – в Шамана виступили сльози.
- Господи, яка я рада, що ти живий! – ридала Аліса.
Ми з Хіміком мовчки дивились на них. Ситуація була неадекватна. Я не можу приєднатись до них, бо перебування Яни буде під загрозою. Повести їх за собою теж. Рустам спробує їх вбити. Напасти на Рустама я теж не міг. Він ризикує життям, щоб спасти Яну. Плюс я повинен йому допомогти. Але й допомогти я не можу. Вони ж мої друзі.
Шаман з Алісою припинили обнімашки. Мій кращий друг підійшов до мене. Ми глянули одне одному в очі. Потисли руки, тоді обійнялись. На кінець то, моя місія виконана.
- Ну так де дівчинка? – спитав Хімік.
- Я ж кажу, що не знаю. – знову відповів я.
- Вавилон, ми з тобою давно знайомі і просто так, я б не просив…
- Давайте зробимо перерву – запропонував Шаман.
- Мені гірше з кожним днем – Хімік пропустив ці слова повз вуха. – це твій шанс, Вавилон. Твій шанс довести, що ти не зраджував нас.
- Що?! – я не повірив вухам – зраджував вас? Яким способом? Я під кулі підставився, щоб ви тоді змогли вибратись.
- Тебе спалили на моїх очах – втрутився Шаман. – як ти вижив?
- Один вчений витяг мене з вогню
- З чого раптом? – не повірив Хімік.
Я замовк. Тоді саме Яна вмовила старого витягти мене.
- Я виповз з багаття. Тоді мене й підібрав старий. – збрехав я.
- Ти ж розумієш, що брешеш? І ми розуміємо. – скривився Хімік. – і ще тебе чекає гелікоптер. Фестиваль повідомив…
Я подумки вилаявся. Рустам впізнає Фестиваля і вб’є. А якщо навпаки, то вони доберуться до Яни.
- Шаман – я звернувся до нього. – ти знайшов Алісу. От і забери її звідси.
- Чому? – не зрозуміла вона.
Шаман мовчки переводив погляд то на мене то на Хіміка. Він все розумів. Перед ним стояв самий важкий вибір.
- Чому? – здивувався Хімік. – нехай вона скаже, якщо ти не хочеш і ми забудемо про цей інцидент.
- Я не можу, Хімік – чесно призналась вона. – не можу.
- Прийдеться – Хімік направився до неї, але Шаман заступив йому дорогу.
- Ти її навіть пальцем не тронеш – сказав він.
- Що ж – він розвів руками. – тоді ти, Вавилон. Допоможеш мені знайти ліки від болю. А тоді лети. Якщо Фестиваль не грохнув ще пілота…
- Хімік, пам’ятаєш ти казав про те, що нам потрібно звалити в один момент. – заговорив Шаман. – ось він.
- Ти і звалюй. – буркнув той – з сестрою.
- Я без нього не піду – Аліса показала пальцем на мене.
- Добре. тоді скажіть де дівчинка і можете йти обоє. Допоможіть мені в знак нашої дружби.
- Мені жаль, Хімік – чесно признався я – але я не можу. Це поставить її життя під загрозу.
- Мені теж жаль – Хімік дістав з кобури пістолет.
Я дістав свій. Шаман закрив собою Алісу, яка вже хотіла кинутись до мене, і відійшов.
- Аліса – я заговорив якомога спокійніше – тобі потрібно летіти.
- Але…
- Ніяких але!!! Йди геть! – я перейшов на крик. – Шаман! Заради нашої дружби забери її геть і зупини Фестиваля. Лети геть!
Ми з Шаманом зустрілись поглядами. Тільки знайшли одне одного. Але так було необхідно. Він перевів погляд на Хіміка.
- Йди, брате! – сказав той. – я не хочу причиняти шкоди ні тобі ні їй. Забирай свою сім’ю і тікай.
- Вавилон! – Шаман подивився на мене.
- Давай, брате. Так ти мені дуже допоможеш. Бувай, Алісо.
Вона промовчала. Але зрозуміла. Вона розуміла все. Короткий кивок голови і вона побігла разом з Шаманом, щоб зупинити Фестиваля. Сподіваюсь вони вціліють. Ми з Хіміком чекали поки вони віддалились.
***
Шаман
Аліса бігла попереду. Я одразу ж за нею. Треба було переконати Фестиваля, що нам пора летіти геть. Але які в нього на цей рахунок плани, я не знав. Ми минали знайомі вулички, які тепер були безлюдними.
- Ще довго? – спитав я
- Майже прибігли – повідомила Аліса.
Вона повернула за кут. Я слідом за нею. Ми вибігли на пустир. Тут не залишилось ні одного цілого будинку. Лише руїни де-не-де. А посеред них стояв гелікоптер. Той, про який ми говорили. Біля нього гралась, якась маленька дівчинка, а за нею спостерігав здоровий, чорнявий, загорілий чоловік. Він усміхався і щось їй казав. Де ж заховався Фестиваль?
***
Вавилон
Хімік направив на мене пістолет. Я зробив теж саме. Не думав, що до такого дійде. Ми ж друзі! Це не може бути так!
- Якщо, ти мені не допоможеш, я здурію від болі – попросив він.
- Мені справді жаль, але я не дозволю нашкодити їй.
- Ми не порозуміємось?
- Виходить, що ні.
Все заходило в тупік, залишаючи все менше і менше розв’язків…
Ми націлились одне в одного. Стало зовсім тихо. Сонце по малу піднімалось. Але ми не стріляли. Сам не знаю, чому, але я не міг натиснути на курок.
- Ти ж розумієш, що тобі прийдеться сказати – вимовив Хімік.
- Застреливши мене ти не дізнаєшся – я опустив пістолет.
- Тоді може вирішимо все по-старому – він заховав пістолет в кобуру.
Я зробив так само. Зараз буде кулачний бій. Як в старі часи, коли зброя та набої були рідкістю. В мене більше шансів. При мені Шерінган.
В котре переконуюсь, що в житті все по інакшому. Тут немає правильного і не правильного виборів. Тут є розгрібання паскудних наслідків у будь-якому випадку.
Ми швидко зблизились. Не було ні бесід, ні приготувань, ні дурних реплік. Я не дав Хіміку ударити. Я ж важчий і сильніший за нього, от я і використав це. Різко наблизився впритул. Впав на одне коліно. Обхопив його ногу. І підняв його вгору. Тоді кинув на землю. Сам всівся зверху і пустив в хід кулаки. Чомусь він не закривався. Один удар. Другий. Третій…
На четвертому моя рука сама зупинилась в повітрі. Я спробував довести її до Хіміка, але марно. Його розбите закривавлене лице розплилось в тріумфальній усмішці. Невже це він контролював мою руку? Я спробував ударити іншою, але результат був той самий. Хімік доторкнувся рукою мені до грудей.
- Бабах! – тихо прошепотів він.
Мене відкинуло на кілька метрів. По відчуттях, ніби в мене врізався потяг. Я пролітав над землею в повному нерозумінні того, що сталось. Він може з легкістю контролювати мене. Але як?! Вихід є тільки один. Поки я ще не приземлився я дотягнувся руками до лиця. Провів пальцями по очах…
***
Шаман
Ми підійшли до гелікоптера.
- Де Вавилон? – насторожено запитав пілот вийшовши нам на зустріч. – і хто це такий?
- Рустам, це мій брат – представила мене Аліса. – Яна, залазь в вертоліт. Ми відправляємось.
- Почекай-почекай – зупинив її Рустам – поясни, що сталось.
- Ніколи пояснювати! – я втрутився в розмову – просто забери дівчат в безпечне місце! Хутчіш!
- А ти? – стривожено запитала Аліса
- Не знаю! – Вавилон не справиться сам.
- Та що сталось?! – загарчав Рустам.
- Так, Шаман, що сталось? – Фестиваль вийшов зі своєї схованки.
- Хімік зійшовся з Вавилоном – пояснив я.
- А ти тут? – він скинув куртку демонструючи свої залізні руки
- Я вибрав сестру. А ти що вибереш?
- Ми тут, щоб знайти Вавилона… - він подивився на нас – і дівчинку…
- Ти був в мегаполісі 93? – спитав його Рустам.
- Тобі то що? – буркнув Фестиваль.
- Значить це ти тоді відкрив вогонь по мирних жителях – його очі наче змінили колір на сірий.
- Рустам, будь-ласка, давай полетимо геть! – попросила Яна.
- Ніхто нікуди не полетить! – Фестиваль був усе ближче й ближче.
Я став між ними. Рустам вийшов наперед. Аліса пригорнула Яну до себе.
- Ви двоє знищили цілий мегаполіс! – з ненавистю говорив Рустам. – скільки ж людей ви тоді прирекли на загибель?! Чоловіки, жінки, діти! Скільки?! А тепер ви ще й прийшли по неї?! – Він показав пальцем на Яну.
- Відійди з дороги, а то приєднаєшся до своїх людей. – попередив Фестиваль.
- Давайте заспокоємось!!! – Я випростав руки в їхніх напрямах. – я розумію, що ми тоді вчинили і мені жаль. Але ми вже не повернемо тих людей. Ти можеш забрати мою сестру в безпечне місце, так зроби це! Фестиваль – я повернувся до нього – ти мій друг, але я не можу ризикувати життям сестри. Вона ціною життя буде захищати дівчинку, яку я колись виніс із вогню. Я не дам причинити їм шкоди.
Всі погляди в цей момент були прикуті до мене. Я направився до Фестиваля.
- Ми ж друзі! – я поклав руку йому на плече.
- Хімік теж мій друг – сумно сказав Фестиваль.
- Я не можу залишити це просто так! – Рустам кинувся до Фестиваля.
Я спробував їх розборонити, але не вийшло. Фестиваль ударив мене під дих своєю залізною рукою. Я пролетів кілька метрів впав на землю і відповз. Два велетня зчепились між собою…
***
Вавилон
Асфальт аж потріскав, коли я все ж приземлився. Куртка не витримала сили тертя. Як і шкіра на спині. Але оплакувати та жаліти себе буду потім. Я не встиг піднятись як Хімік провів рукою і мене метнуло в сторону будинку. Я влетів у розбите вікно і розпластався на бетонній підлозі. Оце чесний бій, нічого не скажеш…
Я ледь відірвав голову від землі. Перед очима все плило. Проти такого суперника шансів мало. В вухах гуділо, але я все ж розчув звук дроблення бетону. Хімік робив собі двері. Я спробував швидко встати, але моя спроба не увінчалась успіхом. Хімік вже зайшов всередину.
- Може все ж скажеш? – спитав він.
- Забудь! – я знову спробував піднятись.
Моє тіло знову відірвалось від землі. Хімік метнув мене в стіну. Тіло боляче ударилось. В очах потемніло. Якби не Іванович з Ілаєм, які допомогли вдосконалити мої фізичні характеристики, цей удар став би останнім. Але вони все ж зробили свою справу. Я повільно сповз по стіні. Шерінган ще нікуди не зник, але довго я не міг його підтримувати в такому ритмі.
Хімік схопив мене рукою за барки і підняв. Болісний удар в корпус. В середині наче щось тріснуло.
- Знаєш, що це? – захекано спитав він – це твої органи. Я можу вирвати їх в тебе. По одному. А ти все відчуєш!
- З чого ти взяв, що ти це вмієш? – наші погляди зустрілись.
Хімік не зрозумів, що сталось. Я вводив його в транс. В нього перед очима почало все зникати. Це було так, як і з Ілаєм.
- Ти ж насправді не вмієш рухати предмети. – я запевнював його.
Він повірив. Переконав сам себе. Подіяло. Як і завжди…
По його очах я міг читати його як книжку. В нього теж сильні головні болі. Якщо вони не припиняться, він помре. Він вже повірив, а значить і переконав себе, що нічого не вміє. Тепер можна було нагадати йому про його головні болі…
Але я не став цього робити. Крик Ілая ще лунає в мене в вухах.
Я вивів його з трансу, поки він не залишився там навічно. Він так і не розумів, що сталось. Я не став чекати, поки ситуація зміниться. Забрав його руку від корпусу. Лівий лікоть в щелепу. Відштовхнув його від себе. Я бачив його наскрізь. Як колись: кістки, м’язи, нервові закінчення. В мозку був імплантат, який по нервових закінченнях передавав імпульси імплантатам, які були розташовані в руках. Ось як він це робить.
Хімік викинув вперед руку. Я глянув на неї. Все було наче хтось натиснув стоп-кадр. Імпульс йде до руки. І ледь помітне нагнітання повітря в тій області, яке швидко йде в мою сторону. Швидко кинувся вбік…
- Промахнувся? – не повірив собі Хімік.
Я відповів кулаком в лице. Пряма нога в корпус. Його кинуло в протилежну стіну. Він викинув обидві руки. Я зігнувся і пройшов під ними. Аперкот в щелепу. Він ударився головою в стіну. Далі все як вчили. Печінка, селезінка, знову щелепа. Коліно по ребрам. Зловив його за барки, потягнув до себе, тоді в стіну. Він вже не стояв на ногах. Сил використовувати свої телепатичні здібності в нього майже не залишилось.
- Може досить? – Я схилився над ним.
- Я не дам себе зупинити – він випростав руку в моєму напрямі, але нічого не сталось.
- Я не дам нашкодити їй – я знову бачив нормально. – ні тобі! Ні комусь іншому!
- Скільки? – спитав Хімік.
- Що, «скільки»?! – перепитав я
- Ти ж бачив… В тебе зір, як в Ілая… Ти ж знаєш, скільки мені залишилось, правда?
- Знаю – признався я.
- Скільки?
- Може місяць, два. – я подивився вбік – Як повезе. Хіба болі втихнуть. І то не факт. Через твої імплантати я не можу сказати точно, що станеться.
- Тоді ти розумієш, чому мені потрібна та дівчинка – сумно сказав Хімік. – я не звір якийсь. Я просто хочу жити.
- Розумію, Хімік, розумію – в мене став ком в горлі. – я б поступив так само.
Я направився до виходу.
- Але я не на твоєму місці.
- Ти не підеш так просто! – зашипів Хімік – якщо вже мені вмирати, то давай за компанію.
В кімнаті з’явився бар’єр. Стало помітно легке нагнітання повітря по краях. Стіни затряслись стеля почала осипатись. Я зупинився. Повернувся до нього.
- Ти ж без сил – схопився я.
- Так і є! – він показав мені маленький синій кристал, розміром з палець, який чимось нагадував обеліск.
- Звідки це в тебе?
- Подарунок від боса – сказав він – вже запущено. Мав жахнути, коли ми знайшли б дівчинку і забрались би звідси. З тобою. Але… та скоро вийдуть ще кращі. Крутіше за ядерну зброю. Наче антиматерія. Можна пів мегаполісу знести, але вистачить і на нас двох. Що скажеш?
- Ти дійсно цього хочеш? – спитав я.
- Я не здохну сам! – він спробував піднятись, але його ж власна сила не дала йому цього зробити. Він слабо контролював те, що тут ставалось.
В кімнаті наче землетрус проходив. Ще кілька хвилин і нас накриє під завалами. Я подивився на свою руку. Мій НПК був зламаний.
- Хочеш попрощатись? – він втер рукою кров, яка пішла з носа. – Фестиваль, відповідай!
***
Шаман
Я до сих пір не міг дихати. Спробував підігнути коліна під себе. Я виглядав наче риба на березі, яка не може дихати, але все ж продовжує свої жалюгідні спроби.
Картина була невтішна. Сестра закрила собою маленьку дівчинку і з жахом дивилась на те, як зчепились два велетні. Вони наносили удари одне по одному. Рустам нагадував кобру, яка постійно вертілась і наносила чіткі удари. А Фестиваль походив на ведмедя, який намагався дістати кобру своїми стальними лапами. А я? А я навіть не знав, що робити.
Що за день такий?
Он що, просто заберу Алісу геть звідси. Наплювати! Нехай убивають одне одного. З великими зусиллями повітря повернулось до легень. Я став на ноги. Побрів до Аліси. Схопив її за руку.
- Я без неї не піду! – вона схопила Яну за руку.
- ААААААААА!!!!!!!! Гаразд! Пішли! = здався під її натиском.
В цей момент Фестиваль звалив Рустама з ніг.
- Значить он хто ти насправді! – він направився до нас – я думав ми браття!
- Не підходи! – я дістав пістолет і націлився в нього. – я тебе попередив!
- Ти продав нас! Продав нас, після того, що ми пройшли!
- Ти йо*****й на голову?! – закричав я. – Я сестру намагаюсь врятувати! Якщо ти не помітив!
В цей момент засвітився НПК.
- Фестиваль, відповідай! – в динаміках залунав голос Хіміка.
- Що там? – той не зводив погляду з націленого в нього пістолета.
- Повідомляю, що нас з Вавилоном скоро не буде в живих. Так вже сталось…
- Допомога потрібна? – спитав Фестиваль.
- Ні… Знищ їх всіх до єдиного! *якийсь шум* Ану дай сюди! – це вже був голос Вавилона. – стій!
- З чого раптом?
- Того, що Хіміку вже не допоможеш. Він зробив магнітне поле, яке знищує будинок. Ваш бос дав йому частинку обеліску. Але іншого.
- Що?! – викрикнули ми з Рустамом.
- Ми йдемо до тебе! – закричала Аліса
- Ні! – заперечив Вавилон - *шум* не встигнете. Ви можете постраждати Тай тут скоро нагрянуть воєнні. Вас схоплять раніше ніж ви мене знайдете.
- Ти виберешся – я запевнив його.
- Спробую, але боюсь моя удача закінчилась на сьогодні.
- Спробуй – в Аліси виступили сльози.
- Обіцяю докласти всіх сил. Фестиваль?
- Що?
- Відпусти їх. Хімік сам вибрав таке. Не руйнуй ще одне життя…
- Рустам!
- Так? – той підвівся з землі.
- Я знаю, я обіцяв…
- Не переживай, я не стану цього робити… Сьогодні – запевнив він. – залазьте в гелікоптер. Я заховаю їх в безпечному місці поки все не вляжеться…
- Яна?
- Я тут – в неї теж йшли сльози.
- Не бійся, все буде добре. тобі ніхто не зробить боляче.
- Ти ж не помреш? – спитала вона.
- Я завжди булу з тобою. Як і Іванович… Аліса?
- Я тут – вона старалась не показувати сльози
- *сильний шум* потурбуйся про неї, та про брата. І…
- Я знаю – тихо сказала вона. – можеш не казати. Краще скажи коли виберешся звідти…
- *сильний шум. Тріск бетону. Щось сиплеться та ламається. Крики та лайка*
- Вавилон! – закричали хором.
- Шаман! Ти мені наче брат! Не дай їх в обіду. Жаль ми побачились так пізно і на такий малий проміжок часу. Це я винен в тому, що з вами сталось тоді…
- Ні, ти не винен – в мене зачесались очі – це…
- Я намагався виправити вину знайшовши вас…
- Ти не…
- Слухай! – той перейшов на крик.
- …
- Дівчинка це не основне! Вони хотіли випробувати тут бомбу. Ти знав?
- Ні!
- Але тут фіаско. Не дай їм знищити інші мегаполіси.
- Ти не про це думай.
- Ні, якраз про це. Це становить загрозу для тебе, Аліси та Яни.
- Добре! – пообіцяв я. – я не дозволю цього зробити..
Далі зв’язок обірвався. А неподалік почувся шум. Хмара пилюки покривала все на шляху. І йшла до нас.
***
- Бігом! – загорлав Рустам. – залазьте в гелікоптер.
Я рухався наче п’яний. Ноги не слухались. Слух пропав. Я перестав розуміти, що коїться. Аліса теж йшла сама не своя. Добре хоч Яну Рустам вже посадив у гелікоптер.
Нас з сестрою ззаду схопив Фестиваль. Він щось прокричав, але я не зрозумів, що саме. Нас з сестрою відірвало від землі. До мене поволі доходило. Фестиваль тягнув нас до гелікоптера. Ось він вже заштовхав нас всередину.
Але сам не ліз. Я махнув йому рукою, щоб приєднувався.
- Я не лечу! – закричав він. – Давай без мене!
Рустам підняв гелікоптер вгору. Я висунувся і поглянув униз. Фестиваль похитнувся. Земля під ним здригнулась. Починався повноцінний землетрус. Фестиваль помахав мені рукою, типу «забирайтесь звідси, якомога швидше». Тоді він зник в хмарі пилюки.
***
Зараз
Морок над чимось задумався. Ми мовчки стояли один навпроти одного.
- Значить, по твоєму, він здох? – спитав мене.
- Є інші варіанти? – розвів руки. – там був землетрус в дев’ять балів.
- Тіла так і не знайшли…
- Ти, здається, прослухав, але він був в самому епіцентрі вибуху. Його розчепило на атоми…
- Ні, все простіше – всміхнувся той. – він знайшов спосіб. Точніше вони…
***
Вавилон
Два місяці назад
Я прийшов до тями. Навкруги було темно. В голові шуміло. Стан такий наче мене пожували і виплюнули. Що сталось? Де я? Хто я?!
Я спробував піднятись. Погана ідея. Голова стукнулась в щось тверде і я знов опинився лицем на землі. Тілу більше подобалась холодна земля. Чи це не земля? І що, в біса тут сталось. Дихати стало важче…
Пам’ять поволі верталась. Я – Вавилон, житель цього мегаполіса. Точно! А ще я злочинець, несправедливо засуджений до довічного ув’язнення, три з чимось роки назад. І зараз мене скоріше за все розшукують, бо я один з небагатьох, хто знає про місце перебування, самого важливого для людства об’єкта – дівчинки, яка може змінити поняття про людину та її еволюцію. Внаслідок чого я й опинився під завалами одного з будинків і спровокував вибух рівний ядерному. І при тому, вижив…
Тепер я згадав усе. Хімік все ж передумав помирати. Точніше, я переконав його (без Шерінгану), що він хоче жити. І звісно ж, щоб я вижив. Точно! Ми ж тоді ще раз зв’язались з Фестивалем, щоб він допоміг нам у випадку чого… Все пішло не зовсім за планом, але продумувати його не було часу. Під тим будинком проходила система каналізацій. Хімік пробив туди діру і зробив вихід в силовому полі. Я скинув кристал вниз. Далі ми побігли на вулицю, щоб уникнути вибуху. Тоді почався землетрус і нас завалило уламками. Де Хімік, я не знаю. Останнє, що пам’ятаю, як він став стримувати весь будинок, який падав у наш бік. Але його сил не вистачило…
І ось я тут. Лежу під завалами. Навіть не знаю, яким чудом я вцілів. Може того, що піді мною тріснула земля, коли ми тікали… От Хіміку точно не пощастило. Його сили повністю покинули нас в самий непідходящий момент.
Згори почувся якийсь шум. Глухий стук. Тоді ще. Я перевернувся на спину. Пістолет був ще при мені. Дістав його. Стук був усе ближче. Ось вже до мене проникли перші промені світла. Поставив пістолет собі на груди. На витягнутих руках тут його тримати було нереально. Знову удар. На мене посипалась земля. Діра була все більша. Я вже хотів витягнути пістолет і спустити курок, але вчасно стримався. На мене дивився Фестиваль.
Шаман
Я відкотився і розпластався по підлозі. Гелікоптер витяг нас з небезпечної зони. Ми мовчали. Навіть не знаю, скільки я от так пролежав. Навіть не знаю, скільки пройшло часу, поки хтось заговорив.
- Шаман! – крикнула Аліса
Я підняв голову. Вона мовчки показала пальцем на мій НПК. Він світився. Фестиваль намагався додзвонитись до нас.
- Так! – я негайно ж увімкнув його.
- Шаман, ти як? Вибрались?
- Так – відповів я – а ти?
- Знайшов Вавилона. Живий, але серйозно травмований. Проте я його підлатаю.
- Рустам! Розвертай гелікоптер! – закричала Аліса.
- Забудьте! – гаркнув той. – вас треба заховати!
- Правильно! – Підтримав Фестиваль – тут вже багато людей. Вам не можна світитись. Я заберу звідси Вавилона. Поки його не забрали люди Вікторовича.
- Дякую, Фестиваль – все що я спромігся видати.
- Ти теж мій друг. І Вавилон. Знаєш, я розумію вас, хлопці. Ви що завгодно здатні зробити для близьких людей. Це правильно. Я з вами!
- Дякую! Ти справжній друг! А що з Хіміком? – спитав я.
- Не знаю, я не можу його знайти. Та й немає часу.
- А як ти знайшов Вавилона? – втрутилась Яна.
- В НПК є датчик серцебиття. Потужний. Ти ж знаєш, що це, дитя?
Яна питально глянула на мене.
- Я потім поясню – всміхнувся їй.
Сигнал пропав. Видно люди Вікторовича, якщо не самого президента, все ж добрались до мегаполісу. Добре, хоч стіни знесли. Тепер в людей є право на життя.
- Рустам! – мене раптом осінило.
Я поліз в кабіну пілота. Рустам глянув на мене з підозрою. Я сів в крісло другого пілота.
- Вибач за те, що ми тоді…
- Забудь! – сказав той – ти б вибачив?
- Ні – я відповів після деяких роздумів. – я б не вибачив.
- Тоді ти мене розумієш – Рустам дивився на прибори.
- Що далі будемо робити?
- Не знаю – відповів той. – Може ти скажеш?
Я почухав голову. Тепер всі пазли стали на місце. Як же нас провели. Я знайшов в своєму НПК одну фотографію. Того кого я сфотографував в мегаполісі 93.
- Ти знаєш його? – спитав я. – він тоді був з сектантами.
- Мене не було тоді в мегаполісі. – сказав той. – але я знаю його.
- Тоді ти знаєш, що він моя ціль.
- Тоді тобі не пощастило – сказав Рустам – це людина при дворі самого президента. Голова таємних військ. Твої боси мали б його знати…
- Вони й знали. – я зовсім спохмурнів. – а от сказати забули.
- Значить тебе й твоїх людей кинули…
- Це ми ще подивимось.
- І що ти будеш робити?
- Ти висадиш мене на найближчій станції – я глянув на нього. Тоді заховаєш Алісу та Яну так, щоб їх неможливо було знайти. Скажеш Вавилону і Фестивалю, що я задумав, коли вони з тобою зв’яжуться. Якщо не спробуєш вбити їх.
- Вавилон мій друг. А ви його друзі. Тому я не стану вбивати вас. Поки що. Плюс Аліса врятувала мені життя і поставила на ноги. Як я віддячу їй, якщо вб’ю рідного брата?
- Дякую, що піклуєшся про них.
- Віддячиш, коли грохнеш тих даунів.
ID:
574496
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.04.2015 09:03:05
© дата внесення змiн: 15.04.2015 09:03:05
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
