Ми зігрівали землю, хукали їй в лице
Ді відверталась від мене, що це? Любов! Оце!
/Орест Г/
Цілий тиждень ліс шумів дощами, якби не вогонь у каміні,якби не це світло я би просто тут померла.А вчора,вчора, та хіба це лише вчора, через цю кляту дорогу Орест залишався у місті, а я тут, у лісі , добре, що блискавиці ще дрімають, а то було би не просто мокро,та й тепер мені не весело.. Ми прибрали двір, стільки лляв лляв,а земля суха ,ніби й ніхто не поїв її.Я хочу у місто, хочу, аж пищу,та, мовчу, бо ми ще не цілувалися, он ходить і поглядає на мене здалеку.Вигладжує їх, звичайно, усі ці дні годувала їх Діана, а що ... що тут вдієш.. Земля задихала,що це? Ще буде дощ?О, ні! Ще й з громом? Перший грім..
Бачу бачу,Буде топити баню, хоче й щоб я паріла, як та земля під громом.
Знаю знаю, хоче ляснути мене по сідницях,щоб я не сердилась ні на життя, ні на цю зливу, хоче добреньку.. Я ж не проти, не проти посмішки..
А сам, хижак, і не дивись так на мене, ...
Ой, ой, знову хмари... Знову злива.. Піду до вогню, хай сам тут побуде з цими конячками..
-Ді, ти куди?
-Я?Я у дім, не хочу більш сидіти тут на цьому порозі, холодно мені, я до вогню..
-Ді, ти що приколюєшся, допоможи мені, он дощ скоро нахлине, а от твоя Гроза ще й не чесана..
-Орест, по моєму мені не смішно, не хочу я бути сьогодні біля них, ну, не шшшшшш... хочеш я підкину дров у баню,щоб не потух вогонь, хочеш?
-Не хочу, іди сюди і поцілуй мене, і зустрінь мене як стрічає нормальна жінка чоловіка) ну же, йди, не опирайся, ти ж ..
-Орест, ти приїхав учора, не тепер, куди мені бігти? до воріт? вночі? у сорочці?
-Можна й без сорочки) вже ж потеплішало))
-Не піду,я й так тут намерзлась..
-А чому ти мерзла,он скільки дров, чи тобі руки боліли?)
-Нічого мені не боліло,аж нічогісінько..
-От і добре, то ти йдеш?
-Ти хочеш мене підкорити, чи щось перевіряєш?
-О,я завжди усе перевіряю)) та й мені не важко піти тобі назустріч..
Рвануло, щось усередині рвонуло і побігла. Біля троянд загреміло, може то благословення? На той цілунок, опісля нього вирибуло мозок, і серце відчуло колики. Відкрила очі, парую, жар обпікає тіло, до ознобу,шлунок щось просить,мабуть хоч води, хто ж дасть- усі зайняті.Посмішка не повертається.
-Ді, ось чай, пий, тобі треба-це липа і ще якась хрєнь від тої бабки, до речі завтра ми поїдемо до них, вона готує нам обід.. Поїдемо?
-Не знаю, а потім, після неї, поїдемо у місто, на всю ніч, поїдемо?
-Це що,тіпа мах на мах?
-То не поїдемо((?
-Поїдемо, поїдемо куди схочеш, моя лисичка, моя?
-Твоя, чи ти думаєш, що я тут у лісі до когось залицялась?!
-Все може бути, хто його зна, хто його зна, що там коїться у жінки в голові, коли чоловіка не має поруч.. Та то не про тебе, правда? Я ж завжди поруч, чи не так?
-Можно я промовчу, а то емаль горить від пару, поговоримо пізніш..
Пізніш , пізніш я не впізнавала свого чоловіка, та й себе я такою не пам*ятаю.. Я маю на увазі -всміхненою)))
Боже, яка злива, грім, вогонь,, ще б льоду хтось приніс..
ID:
577008
Рубрика: Проза
дата надходження: 25.04.2015 16:04:43
© дата внесення змiн: 05.05.2015 00:04:10
автор: Ольга Ратинська
Вкажіть причину вашої скарги
|
Весна... 
