Налила борщу Миколі жінка у тарілку.
Подала часник і сало, огірок, горілку.
Їсть Микола, закидає, набиває щоки.
Навкруги усе завмерло, не наїсться поки.
Завітав Іван до кухні, посміхнувсь сусіду,
Та зрадів, що він потрапив вчасно, до обіду.
Захлинаючись слиною, глянув на горілку
І почав претендувати на борщу тарілку.
Почекав, нема запрошень страви скуштувати.
Він увагу став до себе гучно привертати:
„Щось не видно агронома?!”, - просуває фразу.
„Та помер він”, - у Миколи вирвалось відразу.
„Де подівся сільський лікар, щось не видно стало?”
„Теж помер” ,- Микола буркнув, проковтнувши сало.
Приголомшила Івана ця сумна промова.
Вже й не хочеться горілки, він додав два слова.
„То коли ж вони померли, маю зрозуміти,
Ти шуткуєш, або мрієш мЕне обдурити?!”
Тут Микола для Івана видав: „Я міркую,
Що для мене все померло, поки я смакую!!!”
Маша Сладкова
Маріуполь, травень 2015
