Ганна почула збуджений грюкіт у двері. Кинулася до вікна, глянула: біля дверей німецький солдат. Від страху аж заклякла, а в скронях било: «Боже! Відчиняти чи ні?».
Насилу зняла клямку. Відчинила. Охопила моторошність, як стало страшно. Здавалося, що навіть повітря дихало тим страхом. Він стояв на порозі, розмахував руками і щось по-своєму шверготав. «Мабуть, хоче їсти», – подумала Ганна, дивлячись на цього непроханого прибульця повними очима страху.
Впустила. Він неквапом, пильно роздивляючись, переступив поріг, увійшов до хати. Раптом його погляд зупинився.
Ганна злякалася ще дужче: адже чужинець припав поглядом до малої дитини, яка сиділа на лаві закушкана в хустку.
– Це моя донечка, Марійка, – і збуджено вимовила жінка.
Прибулець, ніби щось пригадуючи, наблизився до Марійки, витягнув з кишені губну гармошку, ковзнув нею по губах. Кімната заполонилася щемливими звуками, а він, ледь стримуючи сльози, почав награвати пісеньку, яку так любили його діти.
Тоді легенько взяв Марійку і посадив на коліна. Знову заграв дивну мелодію. Дівчинка маленькою рукою потягнулася до цікавої іграшки, а коли ненароком торкнулася – сльозини задрижали на його очах. Він заплакав.
