Нового шалено хочеться. Чарівного. Невимовного.
Щоб кинути всі недопалки в смітник непрожитих днів.
Здіймаючись з прірв, приречених ніколи не стати обрієм,
Нести за плечима посмішку й пригоршню звичайних слів.
Щоразу міняти музику і зовнішність, як завгодиться,
Розкішні палаци з мармуру на вогник в густій імлі...
Щасливим і трохи втомленим, на добре знайомих вулицях
Славетний “Арго” залишити, що сотню здолав морів.
І попри скажені осуди, зневагу й думки сучасників,
До неба старими сходами здійматися кожну мить.
Читать Жуля Верна й Діккенса, творити свою фантастику,
Душею між сотень мрійників, як сонце палке горіть.
Сміятися в очі труднощам, в біді не лишать зневірених,
В своїх триста-річних чоботах півсвіту за день пройти.
Носити в кишені райдугу, в добро відчайдушно вірити,
Відкривши з великим подивом, що світу частина – ти...
