Скільки ж іще “антикварів” оцінить,
Око примруживши, грані твої?
Безліч?... Плюс ще два? Нічого не змінить
Це для мене. Та я тільки в тіні...
Далі від всіх, у тіні твого цвіту,
Неоціненний ти мій діамант,
Наче платформа забута з граніту
Світ твій тримаю, немов той атлант.
Та ти не бачиш, і навіть не знаєш,
Що під ногами – надія в очах.
Спраглу, ти сяйвом її напуваєш
Із недосяжної далі, мій птах.
Скільки б не бу́ло їх – всі твої грані
Навряд чи ося́гне хоч хто, так як я.
Далі ж усіх – бачу все, моя пані,
Мо́є світило!... Я ж лиш тінь твоя...
І сподівання, що ніч моя темна
Втопиться раптом в обіймах твоїх,
Вірою кріпиться – то не даремно.
Тож я стерплю всі ті погляди їх...