Смеркається, ягоди стигло-пянкі під вікном,
і небо тримають тендітні метеликів крила.
Цим гронам судилося стати прозорим вином,
шепочеш торкаючись стебел покручених, мила.
Той сум в тихім голосі, наче бринить волосінь,
в зелених очах причаїлися спалахи сині
та неба прозора – під обрій, до дна, глибочінь…
я тихо милуюсь, яка ж ти приваблива нині.
Гущавіють тіні, та дух зрілих яблук і груш,
торкаюся вуст і вони оп’яняють, як трунок.
Метеликів лет, а здалося – що наших двох душ,
коли дарувала, зі смаком ягід, поцілунок.
