Я не вмію жити, просто не хочу,
На задвірках тиняюся скутий,
Я плюю в лиця дітей, під покровом ночі
Я чиню своє правосуддя.
Попереду – ціла вічність кроків
В руці – вірний ніж,
Яка ж ти щаслива, що одинока,
Я розкрию твою душу навстіж.
Я – старець, що бачив,
Як п’ють тиху ніжність,
Я знаю, що значить
Піти у вічність…
Безшумний, лезо гостріше,
Ніж твій тонкий розум,
Я ріжу їй горло на кривавім морозі,
Відчуваю, що жити вільніше.
Її так і залишу до приходу людей,
Лише поцілую її вуста,
Я – проповідник нових світлих ідей,
А ви всі – сміття, клітина пуста.
