Ти довго плив до кращих берегів
і наштовхнувся на мою Атлантиду -
місто, що побачило кару богів,
і зникло назавжди із загального виду.
Жили там у храмах безтурботні музи,
там збувалися мрії і лунали пісні;
по зорях складались оптимальні прогнози,
щодень були з усмішок урожаї рясні.
Там лапатим снігом розсипалася ніжність,
щастя жило, без рахунків й без меж.
З добротою завжди дружила там гідність,
будь певен, духом ти там не впадеш.
Та з недавніх пір тут - розпач й туга,
немов хвороба якась інфекційна.
Біль і втома - злісні симпоми недуги
розрядили всі атоми, опір вже безнадійний.
Сховалося сонце, і у шафи сховалися музи,
і блукають у храмах привиди прожитих днів.
Замість квітів - листя жовтого повні обози,
і збагатить буття геометрія постійних дощів.
Тож поки не пізно, збудуй мені корабель,
вітрила з мрій, а весла - з міцної надії,
врятуй від холодних глибин і підводних скель,
бо сама звідсіль вибратись нажаль не зумію