Крижаний вітер нещадно ламає пальці. Холод струмує жилами так, що можна збожеволіти. Небо на сході наливається багрянцем. Ранкові сутінки зазирають у вікна панельних будинків. Навколо промовиста тиша. Скоро на горизонті з’явиться сліпучий жовток сонця.
На заміський пустир, подалі від будь-яких турбот, приходимо ми — ті, хто є насправді. Немає сенсу бути іншими. Найстаршому з нас років сімнадцять. Чекаємо. Хтось приносить пластикову пляшку з камінцями всередині. Граємо нею у футбол. Боремося, тренуємося. Синці і шрами загартовують нас, роблять витривалішими. Чоловіки не відчувають болю, тому не плачуть.
Останнім приходить Алік. Алікова мама завжди нас гостинно приймала. Порола на кухні великим ножем рибам черева. Одного вечора вона розрізала лезом собі вени. Ми знайшли її серед шматків риби і калюжі багряної крові. З того часу Алік став замкнутим. Бився зі страхами. «Кінець — це лише початок. Початок чогось нового», — запевняли ми Аліка. Він не слухав. Він просто не міг нас чути. На його покусаних сухих вустах застигла усмішка дитини.
Потім приїхали вони — хлопці з іншого району. Їх на старенькому бусику привіз старший брат Дімки Грубого Моха. Через облущену темну фарбу на бусику виступав напис «Похоронне бюро».
«Молодці пацани, правильний транспорт обрали», — гигикає Бодя. Він наш. Коли ми «забиваємо стрілу», високий, міцний Бодя завжди говорить першим. За це ми його поважаємо. Один із не наших не витримує — штовхає Бодю. Слова зайві. Все перемішується. Важке дихання, крики. Головне не боятися, не втратити пильність, не впасти, не опинитися внизу. Своїх ми відчуваємо за запахом крові. Рани заживуть. «Хмарочоси», — кричить Джойс. «Що?» — не розуміють хлопці. Джойса ніколи ніхто не розуміє.
Життя — це довга черга за смертю. Товар не з дешевих. Бог у кожного свій. З дерев зриваються сполохані ворони і здіймають над пустирем крик. Я літав із цими птахами. Зазирав їм у вічі і бачив небеса. Страшно було дивитись. Я боюся висоти. Чим ближче до неба, тим більший мій страх.
Чужинці втікають. У бусику за кермом їх уже чекав Моха. Хтось дістав «фінку» і поранив Аліка. Загурчав двигун — бусик поїхав. Алік лежав на землі, в крові, в пилюці — малий, тендітний. Тримався рукою за груди. Був схожий на ангела. Ангели теж спускаються на землю. «Алік, не вмирай», — благали ми його, перев’язуючи рану. Алік не слухав. Він просто не міг нас чути. На його покусаних сухих вустах застигла посмішка дитини.
Всередині тріскають дзеркала. Ніщо так не відрізняється від мене, як я сам. Стає боляче і холодно. І нема куди заховатись. Ніжний, тремтливий, як шепіт на вухо, постріл у скроню.
