– Прогнівила я Бога…Викинула з хати.
– Кого викинула?
– Бога, внучок, Бога.
– Як це?
– А отак, винесла ікони та викинула на смітник…ой прогнівила…все життя тепер страждаю.
– Ба, а чому ти це зробила?
–А хто його зна, – бабця зажурливо подивилася в далечінь. – прибирали в хаті, а люди всі казали, що вже ніхто не держить тих ікон…
Мені було п’ятнадцять років, коли моя бабця це розказала. Я тоді дуже здивувався, бо свою бабцю вважав дуже набожною людиною, вона молилася кожен день зранку, в обід, і ввечері. Вчила молитвам мене, казала, якщо дуже хотіти, то з тими молитвами можна віднайти захист Бога. Казала також, що перед тим, як лягати спати, треба все поприбирати і скласти все по своїх місцях, підмести підлогу, повитирати пил, бо кожної ночі, коли ми спимо, до нас заходить Богородиця і може поколоти свої ніженьки, якщо буде не прибрано.
Коли влітку була погана погода, йшов дощ та били блискавки, мені ставало страшно, я сидів у хаті і боявся навіть глянути у вікно, отак боявся блискавки. До того ж у нас у селі (як і тепер) вимикали електрику при негоді. Це так мене жахало. Той жахливий всемогутній грім серед повної тиші так бив, що аж віконні шибки гуділи, і я все чекав блискавки, яка влетить у вікно від тих небесних пострілів. Але одного разу до мене підійшла моя бабця і сказала:
– Давай помолимось, і дощ з громом підуть.
– Звідки ти знаєш?
– Як це звідки? Бог є, Земля крутиться. Він все бачить, і як побаче, що ти йому молишся, одразу і допоможе.
І ми починали молитися. Ставали навколішки і молилися. Це настільки додавало мені сміливості, що я ставав колінками на диван, а ліктями спирався на підвіконня і дивився в плакуче небо, і ба, навіть не прижмурював очей від страху, і не боявся грому. І дощ, дійсно, спинився, засвітило сонце, все знов ожило, а мокрі листя дерев відблискували промінням Великої Життєдайної Зірки.
Ось чому я здивувався, коли бабця згадувала про те, як позбулася старих ікон. Вона й досі не може пояснити, чому так зробила. Але я наберуся сміливості і спробую розтлумачити її дії.
Я народився в Запоріжжі, в місті пролетарів і сталеварів, у воістину робочому соціалістичному місті. Скажу відверто, це місто, в якому я не бачив ні синього неба, ні зеленої трави, а тільки дим промислових зон, запах розплавленого асфальту. Біля магазинів валялися пияки (і зараз валяються), а в під’їздах разило спиртом, сечею і сигаретним димом. Я не скаржився, бо хто скаржиться на дитинство? Та мені пощастило, що моя мати була родом із села Запорізької області, що називається Петро-Свистунове. А Запорізька область, то вже інша справа!
Літом, коли усі «городські» їхали на море, чи то лишалися смажитися на бетоні і асфальті, я їхав у село, на всі літні канікули. Я прокидався під спів пташок, я був разом з природою, я в такт з нею дихав. Повітря було значно чистіше міського, це одразу відчувалося. Я бігав босяка і не від того, що мені не було що взути. Просто мені це подобалося і тоді, я, звісно, не міг собі це пояснити, мені було не до того. Я цілими днями рибалив, а вечорами ми з іншими хлопцями і дівчатами гралися в хованки чи панаса, чи в ще щось. Завжди прекрасне дитинство!
У сьомому класі я дізнався з уроків історії рідного краю, що моє село – одне з найвідоміших в області, і це мене щиро тішило. У книжці йшлося про те, що в с. Петро-Свистуново археологами були знайдені найдавніші стоянки людей часів середнього палеоліту, а це 150-140 тисяч років тому! Як же мені було не хизуватися?! Та я відчував, що всім було на те плювати, а то й гірше, я відчував на собі погляди нерозуміння і зневаги. І всі наступні роки я відчував холод багатьох моїх друзів у ставленні до мого села, мене це дивувало.
Якось я спитав у матері, що вона думає з цього приводу, а вона відповіла мені історією про те, як вона приїхала з села поступати до інституту. Я не міг зрозуміти, як може існувати така дурість, така несправедливість корити людину за те, що вона з села, за те, що з її вуст чуються українські слова. Як це може бути? Це якесь непорозуміння!
Моя мати все життя говорила зі мною російською. І я спитав тоді у неї: « А чому ти говориш російською?» А вона мені:
– А як ти хотів? Я ж переїхала до Запоріжжя поступати в інститут, а там екзамени російською, лекції російською, коли обмовлялася і говорила українське слово, на мене дивилися, як на ідіотку.
І не дивно, бо слово «селянин», було синонімом дурного, недобитого куркуля, який все гребе під себе і вдавиться, а не дасть ні крихти «городскому» пролетарію.
Це все схоже на те, як моя бабця викинула ікони.
Україна викинула свої обереги, і впустила в дім Люцифера ! – Ось на, що це схоже. Здається, чудове пояснення!
Але продовжу оповідь про село. Розташоване воно на півночі Запорізької області і межує з Дніпропетровською, а кордоном є Дніпро. Ще на початку 20-х він був вужчим, а його пороги могли обійти тільки знані на цих водах судноплавці. «Дніпрострой» значно розширив береги цієї частини Дніпра, повністю затопивши село Петро-Свистунове. Ви здивуєтесь і спитаєте: як так? Але насправді все «по-совєцкі» просто. Країні потрібна була електрика, задумали зробити станцію, яка б її добувала. Як завжди радянських вождів мало турбували люди, а коли йшлося про виконання планів, та й таких маcштабів, то що там говорити!
Отже, село просто-напросто затопили. Воно залишилося у схові під метрами і метрами води. Батьки мого діда розказували, що старе Свистунове було велике, не те, що зараз – три вулички і все. Розказували, що там був банк(!), декілька шинків, церква!
Я зацікавився і пішов в обласний архів, щоб хоча б щось дізнатися про старе Свистунове. Виявляється називалося воно раніше Петро-Свистуновське, на 1920-ий рік налічувалося 2068 мешканців і 256 дворів(!). У переліку промислових будівель було три вітряних млини, чотири кузні та три столярних майстерні(!). Перелік домашньої скотини теж здивував: 480 робочих коней, 500 корів, 604 вівці, 494 ягняти. Це просто не вкладається в моїй голові, бо я у своєму житті не бачив череди корів більше півсотні, а там 500! Дві тисячі населення! А зараз приблизно три сотні мешканців, та добра половина з них – переселенці з різних країв радянського союзу.
Ви уявіть собі масштаби! Віриться не дуже, бо ж в 20-ті був голод, «продразвьорсткі», війна! Тим не менш теперішнє постсоціалістичне село ніяк би не могло конкурувати зі старим Свистуново. А скільки сіл взагалі зникло! Це велика трагедія нашої історії…
Отож, перед затопленням дніпровських порогів проводився «демнотаж» старого села, а заразом «разкулачівалі зажиточних хахлов». Кому нічого було втрачати (таких, звісно, було небагато), втекли одразу в місто, та більшість селян, покірно опустивши голови, з усім тим, що змогли забрати, пішли будувати нове село, а з ним – комунізм.
Важко було з будівельними матеріалами. Як правило, з демонтованих будівель матеріали повинні були йти на нове село, проте добра половина з них зникла і селянам треба було шукати глиняний кар’єр для будівництва хатинок. Але прагматичних будівельників соціалізму це не турбувало. Щоб додати динамічності, під місцеву церкву села Свистуново просто підклали вибухівку.
Швидкими темпами будувався комунізм!
Село змістилося трохи південніше, люди поробили собі хатини з глини та кізяка та й стали жити – добра наживати.
Прадіда розкуркулили, били чоботами з піском по нирках, возили за село на розстріл. Вимагали видати всіх «шпіонів» і контрреволюціонерів на селі. Дід Іван відповідав:
– Які у ж нас «шпіони»? Всі селяни, роботящі, трудяться не покладаючи рук…
– Ах, ти ж праклятий хахол, так нє скажеш, кто у вас тут протів совєтской власті?
– Немає у нас таких.
Змусили рити собі яму. Поставили перед ямою спиною до них і спитали востаннє. Дід одповів так само: «нема таких». Рушниці вистрелили, але патрони були холості.
Діда побитого відвезли додому. Довго він не протягнув. Пройшло пару років, під час яких він часто хворів. Отак і сконав, «хахляцкій недобиток». Такі люди, як мій прадід дають мені привід пишатися своїм родом, пишатися українцями і нашою землею, це насправді герої, котрі повинні бути в нашій пам’яті і в наших серцях, бо ми їх нащадки, і допоки ми не будемо знати про них, ми не будемо нацією, ми не будемо єдиним народом.
Ці таємниці мені розказала моя мати, десь на другому десятку «незалежності» нашої неньки, бо боялася розправи.
– У нас, дітей Радянського Союзу, страх в крові, розумієш, синочку? – казала вона, сподіваючись, що я її зрозумію. А розуміння, звісно, прийшло не одразу.
Та раз я вже почав оповідати про мого прадіда, розповім і про мою прабабцю по бабиній лінії, Харетину Павлівну Семененко. Взагалі-то прізвища Семененко, Хижняк, Доновський, Шпак не були надзвичайним явищем у цьому селі, в архівах я побачив десятки родин з подібними прізвищами, і моїх прямих пращурів було шукати, ой, як важко. Але повернуся до розповіді про мою прабабцю Харетину. Баба Харетина, та й сама моя бабця родом з сусіднього села, яке називалося Дубове.
Одного разу батьки баби Харетини їхали з Петро-Свистуновського, там, певно, гостювали. По дорозі в Дубове, серед степу на них напала банда якогось Кисіля і, пограбувавши, вбила. Це сталося приблизно у 1909 році. Таким чином моя бабця (а тоді ще молоде дівчисько) у 17 років стала головою родини, їй треба було утримувати п’ятьох дітей(!). І уявіть собі, їй це вдалося. До кінця своїх днів, баба Харетина обожнювала дітей, а діти її.
А от баба Марія, дочка баби Харетини розказувала, що коли з «отрядом» комсомольців пішли забирати «награбоване» у куркулів, то головний «отряда» послав Марію і ще двох дівчат у погріб забирати їжу. Бабця розказувала, що коли побачила нещасну жінку в злиднях з купою голодних дітей, не повірила, що вона куркуль, а коли залізла в погріб і побачила два буряки і десять картошин, то повідомила про це голові загону, а той матом на неї кричить: «Забірай давай! Еті сволочі прідуріваютса!» А моя бабця не послухала і не пішла. Вона одна. (!) Її вигнали з комсомолу, з нею перестали розмовляти подруги, з нею перестали товаришувати. Вона стала ізгоєм, та її сумління залишилось чистим. Ось вони герої!
Радянська влада дала селянам горілку, в обмін на їхню працю.
Нещодавно я побачив дивовижну картину: разом з друзями ми заїхали до сусіднього села Тернівка, там, звісно, все населення «відпочиває» у місцевому шинку, та навпроти шинка в метрах тридцяти, в темряві я побачив якусь будівлю. Підійшовши ближче, я вгледів красиву церкву, незвичайної архітектури. Церква була без огорожі, в пошарпаному, запущеному стані. Мене вразив цей божевільний, апокаліптичний контраст. Біля шинку волочилися п’яні хлопаки, а з ними такі ж п’яні дівчата, довкола чутно тільки «матєрщіну», інтелігенти харкають слиною собі під ноги, лускають «сємєчкі», курять папіроси. Ось це мене вразило!
Коли я прийшов додому, то розказав моїй бабці про Тернівську церкву.
– Так то ж найкрасивіша церква в наших краях була. Ми з моєю матір’ю ходили туди пішки щонеділі. А довго було йти, мабуть кілометрів з десять. Така красива церква була, якби ти бачив! Туди з усієї околиці йшли.
Наступного дня, я розказав про свою знахідку діду, та він на моє здивування ні на краплю не здивувався, і одразу сказав:
– Так то, звісно! Я ще малий туди ходив!
– І ти ходив?
– А як же? Всі ходили!
– Так, а що ж з нею сталося?! – зі здивуванням спитав я.
– Та шо, купола позривали та зробили клуб. А така церква була, вся розмальована іконами і колони такі красиві, на них були святі намальовані. Так люди казали, що коли почали зчищати святих, вони на наступний день знову з’являлися!
Як я тішився світлу в дідових очах – вони сміялися. І знов, і знов виникало питання: «Чому Бога викинули на смітник?»
Певно того, що в комуністичній державі немає місця для церкви. «Опіум для народу» – сказав Ленін. І дали народу нових богів: «водку» і «пльотку». З часом друге, все рідше і рідше примінялося, бомба уповільненої дії зробила народ керованим і аморальним.
Коли я сказав діду з бабою, що хочу дошукатися інформації про цю церкву, вони з радістю схвалили це рішення. Мені знов було дивно.
Пошуки в обласному архіві багато не дали, та дещо я знайшов. Документи були сумнівні, бо писалися вже під час приходу перших «товаріщєй». Писалося, що церква заснована у 1905 році і в громаді її нараховувалося півтори тисячі чоловік(!). У церкві були дзвони, бібліотека зі священних книг, ікони та інше. Та далі почав діяти антирелігійний комітет…і пішло–поїхало: доноси на членів громади, арешти, вербовка сексотів, які потім вдало писали доноси (в архівах присутні і ці документи), і в логічному підсумку в 1931 році «церковь самоліквідіровалась». Далі, під час Другої світової війни німецька окупаційна влада, користуючись помилками більшовиків, сприяла лояльності населення. Тому 1942 року і церква знов була відкрита для віруючих. У подальших післявоєнних радянських звітах йдеться, що члени громади понищили клубний інвентар і поновили діяльність. Та з приходом «братської» червоної армії, життя громади і самої церкви значно погіршилося. Церква ще діяла, але дії антирелігійного комітету лишилися незмінними, тож вводячи в хід різного типу утиски, постоялий священик подав заяву вищому духівництво про відсутність коштів навіть на їжу, тому просив перевести його ближче – в місто Запоріжжя. Його побажання задовольнили, а церква, не маючи керівництва, внаслідок цього самоліквідувалася.
І така доля спіткала величезну кількість божих храмів! Так, і кількість їх просто вражає! Та доля цієї церкви ненайгірша, інші церкви, без згоди громади просто підривали, а потім розбирали цеглу на будівництво соціалістичного раю.
Все це мене дуже зворушило і шокувало. Я навіть не міг уявити, що подібне існувало. Та тепер розумію, як жорстко і безцеремонно працювала соціалістична машина. А в кого з уявою погано, той і не зрозуміє ніколи, де його Батьківщина, і хто його батьки.
Народ перетворили на бидло. Зі значними зусиллями, але перетворили. Тепер все йому «по плєчу», тільки дай випити. Що казати, коли до 70-их років ХХ ст. у селян не було паспортів(!). «Мені зробили, як у технікум поступила, та й то «по-блату», – казала моя бабця. Їх (селян, українців) не вважали навіть за людей.
У селах і маленьких містечках, саме там я зустрів найбільш… благородних людей, найбільш доброзичливих, щирих, ввічливих та гостинних. Ці люди не забуваються, справжній наш наддніпрянський народ, його видно так яскраво, бо серед сьогоденної бидлоти, чорноти і нещирості видніється їхнє світло земної святості.
Тепер моє село «ненайкращий» зразок щирої світлості, українськості. Там розбиті дороги, обшарпані хатинки, пам’ятники Леніну, а ввечері коли збирається молодь, то не чутно української мови. Герої молоді – уркагани в спортивних костюмах. «Сємочкі», матюки – і ти повноцінний член суспільства! Тим не менш, якийсь невмирущий дух села лишився і цей його невидимий ореол дає змогу не пережерти один одного в злиднях.
Я ліг горілиць на ледь прогріту весняним сонцем землю і побачив синє з білими хмаринками небо. Вдивляючись туди, я хотів там щось знайти, якогось виправдання! Яке ж прекрасне небо! Цих жахіть історії не могло трапитися під таким прекрасним небом, це неможливо! Та дуже швидко мої занепокоєння зникали самі по собі. Це небо дає мені наснаги, дає незгасаючий стимул жити під ним. Тут я провів найкращі роки дитинства, тут я мрію і померти. Ця земля тільки нещодавно скинула з себе люциферові ярма, тому душам нашим ще довго до очищення. Я не вважаю себе глибоко релігійним (вище я вже описав, чому так сталося), проте я відчуваю на серці Бога і його захист. Мене хрестили вже в Україні, незалежній. Та все одно, мої батьки намагалися, щоб обряд хрещення відбувся таємно.
«Береженого Бог береже».
Я завжди носив на грудях православний хрест. І я завжди вірував. Та коли я став національно свідомим, я зрозумів, що не маю власної церкви! У моєму рідному місті тільки церкви Московського патріархату, куди не ткнися. Є навіть католицька церква і мусульманська мечеть, а моєї – немає. І мені здається, це величезний шмат відірваний з тельбухами від тіла України, і немає у світі чогось іншого, чим би можна було його замінити.
P. S.
Неодноразово я чув, що все заборонене офіційною ідеологічною лінією партії, люди кидали на горище. Ікони, книги та інше буржуазне і антирадянське приладдя ховали по горищах, здається, там заховали і Україну та й забули про неї. Та і тепер, Вона лежить там, припадаючи пилом, поміж заборонених книг та ікон. Так-от, коли народ наш схаменеться і протре отой пил і бруд, що наліг на обличчя святих, повісить у себе в хаті по кутках, ось тоді ми будемо на правильному шляху і Бог нам допоможе!
ID:
613522
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.10.2015 15:00:13
© дата внесення змiн: 15.10.2015 15:00:13
автор: Микита Салапита
Вкажіть причину вашої скарги
|