Знову пішла Україна по колу.
Знову і знову, ще раз у ніколи?!
Хочеться чуда і трішки вина.
Ліна Костенко «Хочеться чуда і трішки вина…»
Весна. Чарівна, наче в пісні. Цій, як її… Ну гаразд, у будь-якій пісні. На дворі буяє епоха. Будь-яка. Здається, ще вчора гадали, що Земля пласка. А сьогодні машина часу вже працює на вічному двигуні.
Десь на кордоні Галактики Чумацький шлях гуркочуть «гумконвої» поганців із тяжкими розладами сумління. Ламаються, але гуркочуть. Професійні паразити за звичкою спекулюють на святому й шантажують нічними жахіттями. У паралельних світах тролі полюють на потенційних співрозмовників. Їхнім опонентам теж кортить побалакати. Звербалізувати нав’язливі ідеї, що важкими валунами перекочуються в голові. Тролі та ельфи думають однаково, хоч і в різні боки. Однаково борсаються в багнюці маразму й повторюють помилки – чужі та династійні. Однаково шкодують, що не вміють спопеляти поглядом.
На тлі цих палких суперечок люди копіюють звитяги і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків. Заповідають нащадкам музику революцій та какофонію війн. Залишають свої відбитки в лабіринтах великих загадок історії. І йдуть, не використавши шанс – один на безліч світлових років. Шанс розімкнути коло déjà vu. Бо загубили найважливіший шмат інструкції до горезвісної машини часу.
Якщо довго вдивлятися в минуле, можна стати його дзеркальним відображенням. А тоді легко проґавити навіть обіцяну весну. Вона википить з казана спільних очікувань, сконденсувавшися в холодний дощ, липкий сніг та скажений вітер. Міріади дрібних крапель, мов вмерлі надії, що знялись занадто високо, пливтимуть і зникатимуть у сірій безвісті. Спальні райони позіхатимуть з-під латаних світанків, схожих на Фата-Моргану. Долі чумацьких шляхів знову стовбичитимуть у пункті відліку.
…«Насниться ж таке!» – буркотить напівсонна свідомість. На столі пузатий будильник – дзеленчить, аж підскакує. Пʼятниця. Час прокидатися.
***
Схопилися. Трохи причепурилися й побігли. Сумлінно працювати, завбачливо купувати, ретельно заощаджувати. Жаліти й жалітися. Боронити й чекати. Вірити й обманюватися, галасувати й голосувати. Цілити капцями в телевізор і ремонтувати радіо-брехунець.
Майбутнє? Про що ви?! Це 2015-й. Хтось винайшов екзоскелет, який дає змогу літати, хтось хизується нібито летючою сокирою. Ми – приблизно посередині. У Києві проведено унікальну операцію на серці. У тому ж таки стольному граді сплановано теракт.
Нам звідусіль пояснюють нашу сутність. Кривда засвоюється, правда відскакує, наче від стіни. Вже страшно зазирати в люстерко. Хто ти, країно? І що ти палиш?
Крихітка Цахес Всія Русі, напевно, не читав казку про дівчинку, що наступила на хліб. Ми, напевно, поглинули забагато газетних тонн.
Український Крим – не нагальна справа. Українська армія не здатна перемогти. Український народ – бовдур, злидень, маніяк. Нам сказали – ми проковтнули. Адже сказали свої – великі та дрібні мискоборці. Чи не досить на сьогодні?
Трагедії й часові петлі існують заради катарсису. Каміння й пазли розкидають, аби одного разу зібрати докупи. На табло нічия, попереду – овертайм.
Насниться ж таке…
