Квартира залишилась позаду. Я не закривав двері. Лише прикрив їх. Більше мені не було чого тут робити. В коридорі тепер було тепліше. Навіть пітьма відступила. Не було того крижаного трепету страху. Не було прокляття. Ми змогли це. Я відмовлявся в це повірити, але факт є фактом. Може мені це сниться?
Ні – вирішив я, крокуючи по коридорах людського мурашнику. Я же робив це раніше. Це відчуття радості й тріумфу однаково змусить тебе сумніватись. Якщо ти живий, ти справився, ти йдеш з перемогою, крім очевидної радості в тебе є лише два відчуття: спокій і сумнів. А раптом ти не зробив усе, що було потрібно? І марно боротись з цим, таке не проходить.
Ми з Лілею зайшли в ліфт. Я натиснув кнопку вниз, і скрипучі двері почали закриватись. Троси натужно завили, і ми почали поволі спускатись вниз. Вона мовчала. Я теж. Не тому що не було чого сказати, просто не хотілось. Я починав грузнути в болоті з власних думок. Що ж, нехай. В мене не було сили з ними боротись.
- Макс? – тихо покликала Ліля.
Я глянув на неї. Вона була бліда і стомлена. На її устах то з’являлась, то зникала усмішка.
- Ми ж зробили це? Правда?
- Правда – я пригорнув її до себе.
Вона піддалась без найменшого опору. Може вона хотіла ще щось запитати, і я навіть здогадувався, що саме. Ні, не сьогодні, не зараз. Я просто хочу перебороти сумнів і розуміти, що зробив усе правильно.
Вже вечоріло, коли ми вийшли з під’їзду. І ось тепер я розумів, чому Ліля не хотіла нічого розповідати. І чому зі мною залишилась вона. Решті було не до мене. Священика і відьму обступили журналісти. Наталя тепер з відьми перетворилась на богобоязку цілительку, а отець Михайло розповідав про чудеса екзорцизму. Я переборов ту відразу, що тяжкою печаттю лягла на моє лице. Серйозно? От так ви робите? Замість тихого спасіння людей в будинку, ви придумуєте нісенітниці. А бовдури, що зібрались навколо зі священним острахом та відкритими ротами ловлять кожне ваше слово. Отець Михайло розповідав про Бога, Наталя радо приєднувалась, раз у раз намагаючись пропіаритись.
- Ходімо – сказала Ліля, побачивши мій вираз лиця.
Я послухав її. Ми поволі пробрались попри натовп, що оточив цих двох. Чорти б їх по-брали! Рекламувати свої дуті таланти на кількох смертях. Вони або ідіоти, або прогнили наскрізь. Марко з Сашою чекали нас біля машини. Саша щось питав, тримаючи в руках важку папку з якимось документами. Але вони замовкли при нашому наближенні. Брат простягнув мені пачку сигарет.
- Дарма вони тут себе рекламують – тихо сказав він.
- Ага – я підкурив сигарету і затягнувся димом.
- Я їх не розумію! – обурився Саша.
- Ти не один – тихо пробурчала Ліля.
Ми з Марком переглянулись. Ех, народ, ви поняття не маєте… Піар? Та нехай хоч на весь світ прославляться. Звісно мені це не подобалось, але лютував я не по тій причині.
- Як ти це допустив? – запитав Марка.
- Я з тобою сидів спочатку, а коли побачив, що коїться, то було пізно.
- Сам не засвітився? – запитав я.
- Не думаю.
- Не думаєш? – з погано прихованим роздратуванням глянув на нього.
- Розслабся, Макс – мій брат всміхнувся, від чого я роздратувався ще сильніше – на нас нічого немає. А Наталя… Ну, вона сама винна. Знає, що краще не світити їблом.
- Про що ви говорите? – хором спитали Саша і Ліля.
Ми з Марком здивовано глянули на них, потім переглянулись. Вони ж не знають. Та й звідки їм знати? І ви мабуть не знаєте.
- Вже ось кілька десятиліть в усіх країнах є певні підрозділи, які шукають людей з надприродними здібностями. В нас це залишки з СССР. Там колись цим займались.
- Шукали таких як ви? – запитав Саня.
- Так – відповів я – зазвичай вони натикались на шахраїв. Інколи, правда знаходили самородків, але такі як ми не йдуть на контакт з владою.
- І що з ними ставалось? – злякалась Ліля.
- По різному. Когось закривали в закладах з м’якими стінами, довівши перед тим до стану повної неадекватності. Когось… Ну, ти зрозуміла. Так вже все влаштовано. Кожна влада кожної країни хоче мати щось таке, чого немає в сусіда. А якщо це перетворити ще й в зброю…
- То за Наталею можуть прийти? – стривожено запитав Саша.
Ми з Марком промовчали. До цього на відьму не було нічого. А тепер вона сама надала відомості про себе. З священиком простіше. Він спробує знайти прилисток в церкві. Але вони можуть закласти нас. Хоча в принципі не вони перші. Я глянув на брата. Коли він подивився на мене, я зрозумів: нам прийдеться зникнути. Я не знав, як це сказати Лілі. І чи згодиться Карина зникнути зі мною? Зволікати з цим не можна. Але все завтра…
- До речі – Марко порушив тишу – привітай нашого повноправного партнера.
Він поплескав Сашу по плечі. Той світився від радості, але трішки зніяковів від мого суворого погляду. Он воно як. Марко збирає команду. Знову будуть люди, котрих він прокидає.
- Ти робиш помилку – сказав Саші.
- Ні, я зробив помилку, коли хотів працювати з тобою – несподівано видав Саша – ти не дозволяв мені робити нічого, до сьогоднішнього дня. Думав, що я не справлюсь.
- Ти навіть не уявляєш у що ти влізаєш…
- Я думаю, він може сам вирішити – втрутився Марко – його здібності будуть дуже доречні…
- Замовкни! – гаркнув на брата. Тоді знову звернувся до Саші – я не хотів, щоб ти…
- Що?! Що саме ти не хотів? Не хотів допомоги? Завжди працюєш один? – з презирством видав Саша – ти просто егоїст. Думаєш лише про власну шкуру. З твоїм братом я хоча б зможу робити щось корисне. А ти залишайся сам, жалій себе і філософствуй про несправедливість до тебе життя.
Я відчув, як горять мої щоки. Давно я мабуть не червонів з сорому. Хотілось вдарити і того і того, але цим я б лише довів правоту їх слів. Ліля взяла мене за руку:
- Пішли звідси – прошепотіла вона.
- Бувай, брат – самовдоволено вишкірився Марко – гарно попрацювали.
- Йди нах*й – повернувся до нього спиною.
Тіло наповнилось втомою. Я зрозумів, що занадто виснажений за сьогодні.
- Побачимось – крикнув мені навздогін – ти мій боржник!
Ліля тривожно глянула на мене. Вона не знала, що має статись. По правді то я й сам не знав. Життя така штука, що ніколи не знаєш, де воно тобі навалить купу лайна.
Але я не хотів думати про це сьогодні.
- Я хочу напитись – сказав їй, залишаючи позаду всю ту процесію – ти зі мною.
- Так – погодилась вона – не завадить спробувати викреслити цей день з пам’яті.
Ми глянули одне на одного. І одночасно засміялись.
ID:
613828
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.10.2015 23:03:43
© дата внесення змiн: 16.10.2015 23:03:43
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
