Лущи горох но – дічина каже тихо
Коси її довгі довгі і чорні чорні
Очі її сон-трава – величезні й сонні
І довгі вії густі, і важкі повіки
Падав горох, гупав радісно по підлозі
В юнко із пальців тікав, прорости б, ожити
Сонце проміння своє почало гасити
Блідло на зиму і вязло в своїй тривозі
Горох проріс і звивався в куточку хати
Тільки б тепла щоб вродити отут, в неволі
І тягнув вуса свої, немов вязень кволий
І сподівався що сонце розплавить грати
Тільки на зиму ставало все холодніше
Тріскав вогонь, начебто буркотіла мати
Горох долущили, всі пішли спочивати
Тихше, зима. Проростає щось в серці, тихше.