Час йде. Йде падлюка, відбираючи
Частину тебе. Чи себе, важко сказати,
Кожного разу по різному, лиш гадаючи
Коли знову втраті треба буде зазирати.
Біль і смуток. Невідомо як це переживати.
Невідома ця звичайна і чудернацька річ,
Коли доводиться волею, не волею втрачати,
Те, що робив сам, чи може й пліч-о-пліч.
Не варті ці всі речі по суті жодної уваги.
Немає вартості у того, чого й так сповна,
А лиш переповнені в ті миті ми зневаги,
Коли бачимо творіння темряви цього полотна.
Пустота. Невимовно порожньо й забуто,
Те, що називалось нами ніби то... життям?
Та боже, лиш дрібницею більше здобуто,
А скільки було для цього вирито тих ям?
Весь світ... не рівний від тих дурних ям,
Не дарма у нас є і гори і впадини й низини.
І ніби й класно, ніби гарно, а що ж нам...
Ще мальований пейзаж погожої днини.
Але все одно не те, що так шукалось.
Ображений, обурений, ніби підманули,
Не отримуєш те, чого ж так бажалось...
І прийнявши долю далі плентаючи... йти.
