Спить гора над краями…
Зажмурила очі свої.
Спить гора ця віками.
Спить під сонцем, й дощем,
Ну а взимку сніги накривають її.
Спить це сіре створіння…
Величезна його голова -
Наче зовсім вона не з каміння,
А лиш в снах десь літає,
Як голови наші – жива.
Морду в лугах заховав
Сірий стомлений звір.
Від чого ж заснув цей гігант?
У самотності дикій,
В мовчанні заснув, певно, він.
Вже мільйонами років
Залишений на самоті,
Він заснув, одинокий,
Серед цих, наче схожих на нього,
Подільських горбів.
А колись, днем якимось чудовим
Блискавка вдарить його;
Він підійме кам’яні брови,
Й з диким ревом своїм
Він розбудить похмуре село.
В повний ріст він повстане
Й зі своєї спини скине ліс,
Й кам’яними важкими руками
Він проявить свою
Безкінечну приховану злість.
А може, й душа його добра,
Й він не стане чіпати людей.
І піде, й своїм ділом хоробрим
Буде світ рятувати
Від бід, від незгод і смертей.
18.12.15, Скібнево