І чорнило ночі між пальців гусне, стелиться,
а зорі летять з вертикалей, збиті гарматами.
Вона замикає груднину на ключ, вона сердиться,
що ніхто її не боїться по-справжньому втратити.
І щоночі вона магнетично дірявить сувої темряви,
наче мантри й закляття торочить одне-єдине:
«Найгірше – це не залишитись неоціненим.
Найгірше – у всьому чути свою провину.
У тому, що зроблено вчора й століття до тебе,
що сняться кошмари, вбивці розгулюють вулицями,
що комусь загорається злість поміж ребер,
а в тебе ніжність, як миро, стікає вилицями.
Найгірше – торкати натягнуті струни дощу богомільно,
в'язати краплинами линви душі обірвані.
Найгірше – садити троянди біля катівні.
Найгірше – збирати зів'ялі пелюстки квітів.
Найгірше знати, що щось в тебе з серця випало,
та в в'язкості марень не чути подзвону гаєчок.
Найгірше – розколихати ілюзій вихори
І наодинці ними же ж задихатися».
Її погляд розстрілював насмерть покірне небо,
проте навіть крізь сутінки відчувала його колони.
Вона вже хребтом вросла в його присмерковий гребінь.
Вона вже змирилась із цим ритуалом, немов із хворобою.
І коли вже ставало в очах забагато ніжності,
коли сприйняття й відчуття загострювались
на площах, перед лицем всечесної більшості,
вона різала руки й кричала – із неї досить.
А потім верталась у свій охололий вакуум,
дивилась в вікно, поки вечір снує павутину,
і думала: «Найгірше – любов'ю відлякувати.
Найгірше – любити так, щоб вбивати людину.
Найважче – тримати власноруч поставлені межі,
стріляти з окопів, ховатись в траншеях і бункерах,
тоді, коли тобі вже насправді ніщо не належить,
тоді, коли навіть твій одяг ворогом куплений.
Найважче не бути відштовхнутим, не помилятися.
Найважче – тримати порожні лави в тилу,
коли кожен, кого ти любив, почав відрікатися;
кожен, за кого ти ладен померти в бою.
Найгірше – комусь повірити, когось торкнутися.
Закликати на причастя і ніжністю мирувати.
Найгірше – свідомо погодитися на приручення,
коли вже давно кращі гібриди виведені.
Найгірше – не невідомість, не недосказаність.
Найгірше – то неможливість на все це вплинути.
Найгірше – чутися кволою пташкою,
не здатною шибку до порятунку вибити.
І навіть не злості треба боятися, а любові,
бо найбільше болить, як тиск на аорту підвищується,
бо злість десь жевріє між телефонних дротів,
поки любов розриває серця перегнилою тишею».
І вона знову злиться на себе, звинувачує, втомлюється,
бо висновки в неї непослідовні і самовпевнені,
бо кожна з думок – пощерблена втома лиця,
бо кожна із літер – у щоку цілована демоном.
Урочисто собі обіцяє – над ранок все зміниться,
берегтиме троянди у серці, як найкрихкіші атоми.
І чорнило ночі між пальців гусне, стелиться,
а зорі летять з вертикалей, збиті гарматами.
19.11.2015р,
Львів.
У тому, що зроблено вчора й століття до тебе,
що сняться кошмари, вбивці розгулюють вулицями,"
*Найгірше – садити троянди біля катівні.
Найгірше – збирати зів'ялі пелюстки квітів.
*
«Найгірше – любов'ю відлякувати.
Найгірше – любити так, щоб вбивати людину."
*
"
Найгірше – не невідомість, не недосказаність.
Найгірше – то неможливість на все це вплинути."
*
- і взагалі кожен стовбик - подіставав заржавілі гвіздки , що ними давно вже я позабивала свої наскрізні дірки .... пора їм гоїтись - дуже дивно , думала в мене більше не вміститься єнергії вашої поєзії , що дістає серця і викручє їх навиворіт , але ж ні , правду про себе теж треба колись обіймати, щоб вона не кровила роками, а знала що така ж важлива як і інші частини. І за це Вам дякую. Це було сильно, болюче і прекрасно
Лань. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
неочікувано приємний коментар... дуже вдячна!
напевно, нема більшого щастя для автора, ніж усвідомлення, що комусь те, що він творить - близьке. це безцінне відчуття! дякую.
так глибинно-проникливо 
