- Це він? – запитала Ліза.
Старша жіночка, але слідкувати за собою вона вміла. Брюнетка під каре, з очима кольору вороного крила. Я міг лише гадати, як вона виглядала в молодості. Одягнута в джинси та чорну шкіряну куртку. Макіяж в неї строгий, наче спеціально зроблений для блідості лиця.
- Він – підтвердив мент.
Мені було тяжко дихати. Легені все ще не могли працювати нормально. В гаражі тепер було троє: мент, Ліза (я чув, як той назвав її) та її охоронець.
- Вадим – Ліза окликнула високого широкоплечого блондина в чорному спортивному костюмі – подякуй нашому другу.
- Прошу за мною – на диво ввічливо сказав той.
Мент здивовано глянув то на мене, то на неї, але це вже було не його діло. Він свою роботу виконав.
- Твоя подруга, Наталя, тебе здала – Ліза відповіла на моє питання – я пообіцяла їй не чіпати ні одну з твоїх подружок.
Я мовчав. Я б сказав, що мій мозок був затуманений страхом, але ні. Такого не було. Я пам’ятав, що чекає мене в кінці дороги. Я вірив, що я потраплю в темряву і розчинюсь в ній, як при тому видінні. І мені було плювати. Я змирився. Якась частина мене чекала цього. Дивно, але це можна було порівняти з обрядами гашишинів. Коли молодий вбивця вперше потрапляв до свого наставника, його напоювали вином і опіумом. Той засинав і його переносили в місце, що нагадувало рай: вино, їжа і повним повно незайманих гурій. Тоді він знову засинав і просинався вже в обителі наставника. І він був готовий на все, якщо наставник обіцяв йому змогу ще раз потрапити в той рай. Міф, але найсильніша організація найманих вбивць трималась на цьому міфі.
- Макс, чому ти відмовився рятувати мого чоловіка?
- Тому, що хтось би помер замість нього – пояснив я.
- Він ніколи мене не слухав – сумно сказала вона – казав, що це все маячня. А тепер його немає. Немає через тебе…
Я знову промовчав. Вона ще намагалась здатись спокійною. Але я бачив її наскрізь. Бачив, як в її броні з’являються тріщини. І ось він, момент істини. Її маска пала.
Вона накинулась на мене. Зацідила мені ляпас.
- Давай, розкажи мені, що тобі жалко! – закричала вона – розкажи, як би ти хотів все виправити! Давай!
Вона схопила два дроти, включила акумулятор. Мене знову затрясло від електроструму. Її озлоблений погляд свердлив мене наскрізь.
- Кажи! – істерила вона.
Я прекрасно розумів причину її ненависті. Ні, діло не в чоловіку. Все набагато простіше: Ліза боялась. Боялась настільки, що й сама не розуміла. Страх з’їдав її з середини, змушував бути жорстокою. Страх забирав у неї залишки глузду та людяності.
- Відьма сказала, що ти той, хто обманює смерть – сказала, коли акумулятор розрядився.
Перший час вона все ще не розуміла, чому я не гарчу наче поранений звір. Тоді коли до неї дійшло, вона копнула його ногою і вилаялась. В гараж зайшов її охоронець, Вадим. Він боязко глянув на неї.
- Ну ж бо – вона знову відвісила мені ляпас – давай, обмани смерть. Скажи мені коли я помру! Вгадай хоча б коли помреш ти!
Я зареготав. Зареготав так голосно, що здавалось все навколо затихло. Сміх мій був потворний та повний зневаги. Вперше я відчув в собі дух незламності. Парадокс, бо до того в мені таки щось зламалось. І те, що зламалось випустило в мене нову силу. Я відчув, як мене наповнює темрява, тягне до мене свої руки, оповиває мене ними. І я жадаю цього. Вперше я не боюсь перетворитись на копію свого брата. Ба ні, я сам цього хочу.
Вона нахилилась до мене.
- Смішно тобі? Веселить тебе це? – презирливо зашипіла вона.
Її очі спопеляли мене.
- Ти безсила – сказав їй в лице – твій чоловік був важливою шишкою, з купою знайомств і ворогів. Він забезпечував тебе, краденими чи вибитими засобами. А тепер його немає. І всі його друзі хочуть забрати те що накрав він. Ти сама, скоро від тебе відвернеться навіть Вадим. Він вже думає, що ти не сповна розуму. І ти боїшся. Ти боїшся всього. Маленька налякана мишка. Скоро ти втратиш все, що в тебе є. Ти розумієш, що звали я тоді в інше місто, ти б мене не дістала. Хто повірить в те, що я бачу смерть? Хто повірить тобі? Хто повірить в адекватність людини, що ходить до гадалки? Сказати тобі коли ти помреш? Зміст? Ти й сама розумієш…
- Спочатку я заберу в тебе все дороге тобі – прошипіла вона.
- Пусті погрози – я знову зареготав
Вадим підійшов до неї. Обійняв за плечі.
- Досить – тихо сказав він – нам час їхати. Скіни завершать роботу. Він і його друзі помучаться. В вас ще справи завтра.
Вона востаннє глянула на мене.
- Сподіваюсь, що тебе не зможуть впізнати до кінця ночі – тихо сказала вона.
- Твій чоловік теж виглядав жалюгідно – презирливо сказав я – перед смертю.
Вона заплакала. Зовсім розбита й знищена горем. Ну знайшла вона мене, той що? Я зіпсував їй все задоволення від помсти. Знаю, я не мав би такого говорити. Але відступати було пізно. Вона приречена. Це лише питання часу, коли на ній з’явиться мітка. А вона з’явиться…
Вадим провів її до виходу. Тоді повернувся до мене. Зблизька він виявився ще більшим. Ми дивились одне одному в вічі. Його погляд холодний і спокійний. Мій сповнений виклику. Не знаю скільки часу ми от так дивилися одне на одного.
- Толку з тобою говорити? – врешті сказав він – просто вмираючий звір, що намагається вкусити когось перед смертю…
- Сказав приручений пес…
Договорити я не стиг. Кулак Вадима полетів мені в скроню. Такого глибокого нокауту в мене ще не було.
***
Свідомість поволі поверталась до мене. Вона прийшла з відчуттям холодного бетону, на якому покоїлась моя голова. Скільки я от так проспав? Я не знав. Все це здавалось страшним сном. Ніколи б не подумав, що до чогось такого може дійти. Мене катували електрострумом. Міліціонер, що продався всілякій швалі. Скінхеди. Ніколи б не подумав, що вони є в маленьких містах. Але зараз я розумію: Україну населяло все дедалі більше чорних. Негри, араби, індуси. На багатих чурок велись доступні дівчата. Дівчата, котрих можна було взяти грішми та солодкими обіцянками. І вони розмножувались. Білій расі це не подобалось. От і по з’являлись відбиті на голову, як Едик. Закриті компанії в закритих закладах, на задвірках міських вулиць.
А на одній з таких вулиць був я. Той, кого вони винили смерті кількох своїх. Варіантів було мало: взяти вину на себе, сказати правду, чи мовчати. Перші два це смерть моя і брата. Мовчання ж дає нам час. Час необхідний для Марка, щоб придумати, як нам вибратись.
Можна ще було спробувати розв’язатись. Але я не знав скільки їх там. Я не знав, чи ми справимось. Але все ж краще ніж лежати от так і чекати допоки тебе продовжать наелектризовувати.
Я спробував поворухнутись. Руки були зв’язані за спиною, ще й прикріплені до стільця. На щастя я лежав на боці. Відкрив очі, оглянувся по сторонах. Нікого не було. А от музика грала десь з-за стіни. Та музика під яку мене катували. Значить Марко і Саша в двох інших гаражах. Як тільки вони відключаться або розколяться…
Вони повернуться.
ID:
624660
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.11.2015 23:28:17
© дата внесення змiн: 28.11.2015 23:28:17
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
