Виявилось, що у американців трапився якийсь збій. Чи то наш шеф надіслав не такого формату, чи не туди. Зрештою, підсумок один. Матеріалів у них немає. А вони потрібні. Чекати ні в кого часу немає. Що ж робити. Я пообіцяла, що за півгодини вже перешлю все їм. Вони лишили повторно координати. Це все добре, але як же дістати ці файли? Шеф вперто не відповідав на дзвінки. Час йшов. Ми з Машкою вирішили зайти до його кабінету у подивитись у нього на комп'ютері. Ризиково. Він таких вторгнень у приватні володіння не любить. Та більше варіантів немає. Тож, ми рішуче попрямували до його кабінету. Але, звичайно, комп'ютер був запаролений. Ніхто й не сумнівався.
- І що тепер?- запитала я.
- Навіть не знаю. А ти попроси Дімку зламати шефівський комп.
- Ти що? Він не згодиться. Та й Дмитрович знавісніє, дізнавшись, що ми втрутились до його території.
-По-перше, Дімка тобі ніколи не відмовить. По-друге, в тебе є ще якісь варіанти.
- Що за натяки такі?
Справа в тому. Що ми з Дмитром (з ІТ-відділу) колись одного разу попили каву разом, і з того часу всі впевнені, що в нас там щось було.
-Аліса! Та всі все про вас знають. Але зараз не на часі твої особисті стосунки вирішувати. Давай, вже часу не лишилось.
- Ой, Машка, штовхаєш ти мене на кримінал. І нічого особистого в мене ні з ким немає. Тут і обговорювати нічого!
Машка тільки поправила свої окуляри в червоній оправі і посміхнулась.
- Добре, я спробую поговорити з Дмитром, але нічого не обіцяю, а ти біжи - принеси мені з мого кабінету, там на листочку записана електронна адреса, куди відправляти. На всяк випадок.
Ми як навіжені вискочили з кабінету хто куди. Я попрямувала до Дмитра.
-Доброго дня, Дмитро Олексійович! - з порогу заявила я.
- Чому так офіційно? - запитав мужчина в синій сорочці і діловому костюмі, повернувши своє крісло у мій бік.
- А чому б і ні? Я у справі. Коротше, мені треба, щоб ти зламав пароль від компа Дмитровича.
- Добре, що не Пентагону.
-Дуже смішно. Дивись. У нас така ситуація, він мав відправити файли американцям, а вони десь "підвисли". Коротше кажучи, шефа немає, він буде пізно, а ці телефонують і вимагають всі матеріали відразу. А інакше нам сам розумієш що.
- Добренько, могла б не пояснювати. Пішли. Я спробую.
Ще з 10 хвилин маніпуляцій і чаклувань Дімки над комп'ютером і вуаля - повний доступ.
- Дякую!
- Користуйтесь! Тільки ти ж розумієш, що він все дізнається.
-Так, звичайно. Я все поясню. Дякую. Дуже виручив.
- Так, так, будеш винна.
-Окей.
Я полізла шукати потрібні файли. На диво, наш шеф не виявився конспіратором, тому легко в знайшла все, що потрібно, в папці з назвою проектів.
Машуня принесла адресу. Все. Відправила. За декілька хвилин партнери з-за океану віддзовнились. Колапсу не трапилось. Все.
Ну, а шефу пізніше все поясню.
Так, тепер до своїх справ. Врешті добралась до кабінету. По дорозі ще прихопила одну папку зі своїм проектом. Потрібно було доопрацювати певні дані. І так, ось і мій стіл. А так. Папірець з наказом. Вже майже й забула. Голова цілий день забита зовсім не тим. Потрібно прочитати. Що у нас тут? Наказ. Ну, це зрозуміло...
"бла бла бла...призначити завідуючою відділом кадрів Серебрянську К.А. Число/Підпис."
Що? Хто це? Чому її? Що за загадкові ініціали? Здогадуюсь я хто така К.А. - lady in red - Каріна Аркадівна. А хто ж ще? Звичайно... Руки опустились...Папка випала, сковзнула по ногам, по колготкам пішла "стрілка"... Так, звичайно. Що ще?
Аліса почала усвідомлювати, що на її місце призначили "однокласницю". Вперше в офісі і відразу керівна посада. А мені далі куди? Ситуація ставала зрозумілою. Куди? Куди? Вакантних місць у нас не було. Це я то знаю. Напевно. Значить, на вулицю. А для чого щось пояснювати? У Дмитровича на це просто не було часу. Та й для чого? Хто я така, щоб переді мною хоча б вибачатись. Хотілось плакати. Нервові хвилі пронизували все тіло. "Мурахи" бігали по спині. Хотілось зірватись. Розтрощити весь офіс. Кричати на всіх. Розбити навіть комп'ютер. Але потрібно було зібратись. Ніхто не побачить сліз. Я зараз опублікую наказ, "підшию" в папку, закінчу свої справи, зберу речі і піду. І більше ніколи сюди не повернусь. Знайду собі нову роботу. Взагалі поїду до мами. Набридла ця несправедливість. Скрізь "кумівство". Як не мами, так жінки, діти, внуки, правнуки, ось однокласниці врешті-решт. Все, досить. Потроху почала збирати себе до купи.
За декілька годин справи доробила. Наказ вже давно роздрукований. Все зібрала. А тут не так багато і назбиралось. Уявляєте, декілька років роботи, а всього-навсього маленький паперовий пакунок речей. Ось і все. Залишилось рознести по відділам і повісити на дошку оголошень наказ. Така формальність. На скільки розумію, від мене навіть заяви не потрібно. Хоча тепер це не в моїй компетенції. Уже новий начальник відділу кадрів все вирішить. Тож, за трудовою зайду пізніше. Хай пояснює, чому та за що.
Так, все зробила. Останній погляд на улюблений кабінет. Колишній. Ви колись думали, як можна прив'язуватись до речей, до простої кімнати? Мені тут було дуже добре. Я тут неодноразово майже ночувала. Це був наче мій другий дім. Маленький, затишний. А тепер він вже не буде мій. Сюди прийде ця білявка. Хоча ні, їй, напевне, виділять щось більш солідне. А, може, вона буде прямо з Дмитровичем сидіти. На його місці? А чому б і ні.
Все, досить, це вже істерика. Не буду більше стояти. Вимкнула світло. Закрила двері. Все! На вихід. Славка ще не повернулась. Ну, як завжди. Десь знову застрягла. А зараз вона мні так потрібна. Хоча, зрештою, чим би вона мені допомогла? Все. Наказ! Окей.
На виході наштовхнулась на шефа. Майже налетіла.
- Із Вами все в порядку?
- Так, звичайно - заледве тримаючись, щоб не надавати йому добряче по лицю, відповіла я.
- Щось Ви самі на себе не схожі, Алісо.
- Вам здалось.
(Не схожа? Я? Та ти мене звільнив! Та я тут роками працювала довше за тебе. А тут без пояснень. Ще й такі питання. Дивна людина!)
- Гарного Вам вечора.
(Ще й іронізує! Вашими молитвами!)
- Ага. І Вам, Євген Дмитрович. - це все що я могла сказати. Все!
Вийшовши вже з метро я плуталась додому, в руках два пакети. Так, вдалий день. Пакунок із сукнею. А так, купила сукню. Вирішила себе потішити... В іншому всі речі з роботи... Ось так і йшла. Повільно, без щонайменшого уявлення, що трапилось і чому?А в голові лунала одна з останніх пісень "Скрябіна" - "А зараз вже кінець..." І від того було ще гірше на душі. Так хотілось плакати. Сльози потроху самі зривались.
Ну як так можна, я що собака якась? Захотів вигнав. Без пояснень. Без жодного слова. Я все робила. Встигала. Задзвонив телефон.
-Ти чому мене не дочекалась?- обурювалась Славка у слухавці.
- Я...я... - тут я повноцінно розревілась -якраз перед будинком, - Він мене звільнив!
-Хто? Дмитрович? Ти жартуєш? Особисто? За що? Де ти його вже зустріла?
- У тому то й справа, що ні.
- Він що тобі смс прислав?
- ММС, бля. Не тупи! Пам'ятаєш, він мені наказ віддав. Там й було це.
-Та з чого б це? Ти ж завжди все виконувала. Він був задоволений твоєю роботою. Може, все ще можна змінити. Ну, переплутав. Погарячкував.
- Він призначив на моє місце Серебрянську К.А...
- Хто це?
- "Однокласниця"!
- М-да...Ситуація дивна... Не панікуй. Завтра все вирішимо.
- Я не піду туди більше. Я вже всі речі забрала. Все решту хай поштою пришле. Або з кур'єром. Бачити нікого не хочу.
-Так, я зрозуміла тобі потрібна ШСД!
-Не знаю, що це, але звучить погрозливо.
- Швидка Славина Допомога. Я вже виїжджаю. Ти ж вдома?
- Майже. Зараз якраз на порозі.
- От і чекай на мене там. Я скоро буду.
Мені нічого не лишалось. Тільки зайти, сісти на канапу і жаліти себе, чекаючи на подругу. Що ж за день такий? ...
ID:
626502
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.12.2015 02:05:25
© дата внесення змiн: 06.12.2015 02:05:25
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
