Два набої на солдата, кулаком по цинках тушшю.
Нам хотілося ридати, бо вони світанок душать,
Щоб не так хрипів наш рупор, щоб собак нагодувати,
Щоб нікому і ніколи не хотілося ридати.
Спи спокійно, моє сонце, сновидіння вже без пауз,
Ніч втомился жбурляти нам софіти у вікно.
Шелестом плащів і ляском, в кобурі товариш маузер,
А в прихожій від напруги вже пітніє стремено.
Гаряче запротестує хтось у чесній лихоманці,
Раптом закричить у тиші, бо холоне в жилах кров.
Бо не можна ж так, не можна забирати прямо вранці
І вести до ешафоту нашу заспану любов.
Знати б де сідає сонце, де згасає Коза-Ностра,
Як і звідки наша мужність перетворюється в пил.
І чому про нас знімають фільм на плівці дев'яностих,
Трошки сірий, досить чесний і до болю рідний фільм.
