24.12.2015* 12:40
4. ТРЕТЄ ЖИТТЯ. Кармінний вузол
Значно пізніше, коли вже існував у двох іпостасях - як звичайний і банальний Віктор та як "просунутий" ВіктОро, я поділив своє життя на певні періоди, які так і назвав по нумерації:
• Перше життя - весь період, який був у мене до першого одруження;
• потім йшли Друге і так далі відповідно до кількості одружень;
• а зараз, відповідно до цієї логіки, я живу вже Сьоме життя, яке теж має свої карколомності, до яких хоча би відноситься ця розповідь.
В 1967 році я сприймав ще своє матримоніальне і професійне як цілісність, хоча в цьому і була певна надуманість. Мені було неймовірно соромно перед всіма, хто мене знав в моїй професійній альма-матер (Діпроміст) за те, що зі мною трапилося, і тому 11 вересня я звільнився із цього проектного інституту і в цей самий день мене вже чекали підлеглі в іншій проектній організації.
На душі було неймовірно погано - душу ятрило усвідомлення того, що я не виправдав надії мого начальства та товаришів, адже ходив в зірках, на мене покладали надії, що я стану одним із провідних архітекторів, а я тікаю, як боягуз, як нікчема.
Спустився пішки по бульвару Лесі Українки з надією, що ця хода допоможе позбутися тягаря усвідомлення провини та своєї нікчемності, але це не допомогло.
Потрапив вже до Бессарабського критого ринку, вийшов на Хрещатик і раптом зрозумів, що голодний, адже з ранку тільки каву випив. Перейшов по підземному переходу і потрапив до Їстівного комплексу "Донбас" - ресторан, їдальня високого рівня та своєрідне кафе/бістро. Зайшов до бістро і взяв традиційний набір: 200 г сметани, бокал пива, картопля-пюре, салат та велика відбивна.
Вибрав серед вільних стійок посередині таку, за якою нікого не було, став обличчям до Хрещатика, поклав підніс з їжею і почав змішувати сметану з пивом. Опустив голову і почав їсти, не виходячи із чорноти думок та самопобитті.
Напроти мене раптом з'явилося два підноси - я навіть голови не підняв щоб подивитися хто це став напроти мене, тільки мимоволі відмітив, що бачу чотири вишукані жіночі руки із ретельно опрацьованими нігтями та рукави дорого одягу. І тут же забув про це, бо на мене накотила наступна хвиля самопобиття.
Дуже молоді жінки чи дівчата, судячи по голосам, про щось між собою гомоніли, але для мене це було як фон до моїх думок. Раптом вискочило слово "руки" в їх гомоні і я мимоволі ухопився за це слово, щоб переключитися в думках, пригадуючи все, що мені казала багато разів дружина мого молодшого брата: " У тебе дуже красиві руки, чоловічі, їх приємно малювати!" Так-так, з точки зору художника та скульптора, а вона якраз і була такою, це напевно і мало рацію. Раптом я усвідомив, що мої візаві трохи підвищили голоси і що я мимоволі прислухаюся до їх розмови.
- Ти тільки подивись, які красиві руки! Чоловічі, сильні, яка гарна форма і пластика рухів!
- Я давно вже любуюсь ними. Я давно вже здивована, бо тільки десь на фотокартках бачила подібне. Знаєш, я вже миттю закохалася в ці руки.
- А як тобі обличчя?
- Гарне. Приємне. Хоча і не бачу повністю, бо втупився у їжу.
- Він чує нас?
- Та не глухий, бачиш як почервонів?
- Не глухий. То чому не реагує? У нас така красива українська мова, а це така рідкість у Києві.
- То може він москаль?
- Та ні, подивись на риси обличчя. Наш чоловік. Але які руки! Мене мурашки пробирають...
- Чому?
- Я уявила ці руки на моїх грудях. Тільки, чур, це моє!
- А я нічого подібного і не думала.
- Дякую. То що зробити, щоб він подивився на мене?
- На нас.
- Добре: хай буде на нас. Я у розпачі, бо моя уява вже малює ці руки не тільки на...
- Не треба. Мовчи. Бачиш, його зараз кондрашка схопить.
- Чому? Адже він не реагує на мої слова. Ти віриш у кохання з першого погляду? Адже я побачила його ще коли ми їжу брали.
- Слухай: та він явно глухий. А може він хворий? Чи імпотент?
- Чоловік з такими руками і з таким апетитом не може бути імпотентом. Але це не є головним! Які красиві руки! Тільки за це можна...
І в такому дусі. Я стримувався, щоб продовжувати їсти в такому ж темпі, як їв раніше, хоча бажання було як можна швидше проковтнути їжу і втекти. Я вже ніяк не міг підняти голову, подивитися на цих дівчат, бо ніяк не міг зрозуміти: вони знущаються з мене чи в їх словах є якась правда. Напевно вибрали собі розвагу. Але в тональності їх речень не було ніякого сарказму, навіть усмішки, хоча слова явно ховали зле кепкування.
Нарешті я доїв, взяв підніс із посудом і, не піднімаючи очей від підносу, почимчикував до виходу. Коли проходив повз дівчат, то почув голос без будь-якої насмішки:
- Ну, подививсь на мене! Підніми голову! Подивись! - а коли я вже поставив підніс на стійку і почав виходити назовні, то почув навздогін - Опецьок! Викопне! А щоб ти пережив щось подібне до мого!
Через багато років я пригадав цей випадок і ніяк не міг збагнути чи не поставили мені тоді відмітку на страждання, бо болі від неприйняття мене з роками випив досхочу.
Тепер думаю, що це був один із кармінних вузлів, з якого я вийшов не переможцем, хоча в той час і думав інакше.
ID:
631131
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.12.2015 16:23:10
© дата внесення змiн: 25.12.2015 23:43:30
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
