Історія страждань, що пронизала
Життя людей страшного лихоліття.
Життя села яке чума спіткала,
Що своїм терором спотворила обличчя
Народу, що весь свій вік боровся.
З царем, шайтаном чи ворогом заклятим.
З тим, хто на дух козацький напоровся,
І наважився навік його здолати.
Все, нема царя - землю селянам,
Щоб собі тихенько обробляли.
Вже ніхто не називався паном,
Здавалося злі часи минали.
Та нате вам, продрозкладка, хлібозаготівля,
В колгосп усі, звісно ж добровільно.
Віддай все і страшна твоя зимівля,
Вижив, не здох - падай на коліна.
Не згодний, в куркулі запишуть,
Заб'ють, затопчуть до Сибіру вишлють.
Не куркуль, то будеш кулаком,
Підкуркульником або середняком.
На селі нікого не приймали за людей,
Несли лиш розбрат в глиняні домівки.
Винюхували, вишукували свиней,
Що без притиску тулилися до долівки.
І верещали червоному тирану,
Що стануть вірними як ті собаки.
Забули про клятву перед Богом дану,
Почали останнє в бідних відбирати.
Скільки ж братчиків від голоду померло,
А жінок, діточок маленьких.
Як їх глотки не розперло,
Вони ж були на серці в неньки
Як і кожен, хто жив на світі.
Нечиста сила панувала на селі.
Нема кінця в руйнівної миті,
Яхидно думають собаки злі.
Руїна, зруйновані собори,
На Господа - заборона люта,
Заслання, розстріли, страшні побори,
Чума той Сталін, а не просто скрута.
Та їм червоним було не зрозуміти,
Звідки сил берем і йдемо далі.
Ми рід козацький, його ми діти,
Ми завжди йтимем до моралі.
Та біда одна ніколи не приходить,
Добре там де її нема.
Спочатку вождь під руки з ними ходить,
А тепер вола - війна!
Розуміє, що без нас йому не жити,
Але й щоб ми жили йому недовподоби.
Тепер він думає всіх нас спалити,
Радіє, щоза нього інший зробе.
Та ми чортам сміємося в обличчя,
Ми плюнули давно на султанові листи.
Але вони ідуть собі велично,
Царі, вожді, щоб нас змести.
Та не зараз, не потім - ніколи.
Ми все здолаєм, пройдем все.
Так і сталось, вони не побороли,
Справжнє, щире українське серце.
Весна, чи то була відлига,
Здавалося народ вже не оклига,
Та повернулося в село життя,
Вожді і біди прямували в небуття.
Але не вільний ще той дух,
Що жив в серці українця.
Та раптом пролинув слух,
І чаша знову наповнилася по вінця.
Перебудова і швидка централізація,
Не перспективність сіл і навпаки.
Для них село тепер каналізація,
А на хуторі взагалі люди дураки.
Та Бог із ним, стали тіснитись,
Хатки з ярків і балок - повтікали.
Почали в цивілізацію всі дружно ліпитись,
Козацькі могили столітні - зорали.
Але радість була короткочасна,
Все це спонукало незворотній процес.
Доля села залишалася нещасна,
Хоч і Дух козака знову воскрес.
Житель останній, що всі біди здолав,
Не залишив села, не поїхав нікуди.
Але часу він вже більше не мав,
Справжній козак - шепотітимуть люди.
Вісім зим залишалося прожити,
Нажаль не судилося Незалежність зустріти.
Лише час зміг два серця спинити.
А хто посягав - тому в пеклі горіти.
Тепер барвінок росте де спочиває козак,
Вільний, нескорений і зовсім не жебрак.
Спочиває й село яке разом боролось,
Солодухи - зі слізьми мовлю я вголос.
26.12.15
Присвячую незламному українському народу, нащадкові светних козаків. І с.Солодухи, де народилася моя бабуся, яке припинило своє існування за вісім років до Дня Незалежності України і офіційно було знято з обліку в 1994 році.
ID:
631679
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 27.12.2015 02:16:22
© дата внесення змiн: 27.12.2015 02:21:04
автор: Микола Балюра
Вкажіть причину вашої скарги
|
треба триматися... 
